Кроти підривають рейтинг Зеленського

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ВЛАДА НЕ ЧУЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО. ЦЕ ПОГАНА НОВИНА ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА

У Володимира Маяковського є шикарна фраза: "Гвоздь у меня в сапоге кошмарнее, чем фантазия у Гофмана". Є реальність, наприклад, цвях, який прошив підошву; а є фантазія – легка й іронічна, мов у Гофмана. Але цвях завжди проб'є собі шлях до свідомості. І він уже добрався до майже 78 відсотків українців.

Якби нині відбулися вибори, за Володимира Зеленського проголосували б 22,2 відсотка респондентів. Такі дані вересневого дослідження соціологічної групи "Рейтинг". Цей показник включає всіх учасників опитування – і тих, котрі прийшли б на дільниці, і тих, які проігнорували б волевиявлення. А серед респондентів, які неодмінно прийшли б і певні щодо свого вибору, підтримка чинного президента становить 29 відсотків.

 

І як тут не згадати сакраментальної фрази: "Все повертається на круги своя". 31 березня 2019 року, під час першого туру президентських виборів, за Зеленського віддали 30,24 відсотка голосів. У другому турі – 21 квітня – феєричні 73,22 процента.

На президентських виборах Володимир Зеленський був "плямою Роршаха". Кожен бачив у ньому, що хотів. Хтось дружбу взасос із Путіним, хтось мир за будь-яку ціну, а хтось і "посадки", як тільки розвесніє. І от 78 відсотків побачили замість плями цвях у власній нозі. Вибір невеликий. Цвях можна або висмикнути, або загнути, або ж чекати гангрени. Це, звісно, метафора. Мова не про ногу, яку відпиляє хірург, а про частини України, котрі почнуть смердіти "русским миром" і будуть поглинуті Москвою.

Розберімо основні проколи президента, які й зумовили падіння його рейтингу. Виборча кампанія і перші заяви часто нагадували приколи. На цих-таки гострих жартах президент і проколовся.

Складається враження, що весь фокус уваги глави держави – мир із Росією. Кураж виборчої риторики підводив його навіть до того, що вся патріотична громадськість проголошувалася партією війни. Попри ці пасажі Заленського підтримали виборці, які ставили під сумнів готовність Порошенка протидіяти російській воєнній агресії. Нині президент уже не згадує про "партію війни". Він досі в тозі миротворця. Досі очима нареченої позирає на кремлівські вежі. Рішуче й послідовно йде на поступки окупанту. Але мир не проглядається. І це, вочевидь, його бентежить і тривожить.

Прорив у мирному врегулюванні – жаданий для нього, мов бенефіс. Він погодився:

– на імплементацію "формули Штайнмаєра", про нонсенс якої мовлено й перемовлено;

– на "розведення військ", а отже, розширення сірої зони, в якій неможлива безпека мирних жителів;

– на "спільне патрулювання", що фактично мало звестися до права окупантів оглядати українські позиції;

– на режим тиші, і слух його не потривожили ні обстріли, ні крики українських солдатів, які підривалися на мінах, ні мовчання вбитого снайпером бійця. До речі, снайперські підрозділи ЗСУ – єдиний засіб протидії снайперській активності ворога – було відведено.

І хто тепер скаже, що Володимир Зеленський дарма носить білу тогу?

"Формулу Штайнмаєра" реалізувати неможливо. "Розведення військ", а фактично – відступ ЗСУ з підготовлених позицій, породило глуху ненависть в армії та громадянському суспільстві. "Спільне патрулювання" – відкладене, бо спричинило шквал критики. "Режим тиші", який нагадував глухоту української сторони, скінчився. Але президент не втрачає оптимізму.

Він бажає нової зустрічі з Путіним. І аби засвідчити свою здатність домовлятися, йде на кадрові ротації. Українську делегацію в Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання конфлікту на Донбасі очолив перший президент Леонід Кравчук, а його замом став перший прем'єр-міністр Вітольд Фокін.

З цього приводу наведу думку Андрія Ілларіонова – російського опозиціонера, нині працівника американського Інституту Катона: жодна з європейських країн, що зазнавала поразки у війні й втрачала території, ніколи не йшла на принизливі й безглузді переговори з агресором; і тим паче не відправляла переговорниками осіб, які були фундаторами цих країн.

Складно не погодитися. Як і уявити, що, приміром, генерал де Голль – символ вільної Франції – вступає в нескінченні перемовини з колабораціоністами режиму Віші.

Так, це складно уявити. Бо ми вважаємо, що керівники держав мають надмету – збереження суверенітету. А якщо бачимо такі переговори? Якщо одна зі сторін воєнного конфлікту відправляє переговорниками саме тих, котрі "влаштовують" країну-агресора? Якщо "мирним урегулюванням" опікується особа, яку, базуючись на фактах, звинувачують у роботі на розвідку окупанта? То що ми можемо сказати і про цю країну, і про її очільників?

 

Кравчук у кожному інтерв'ю акцентує дві тези. Перша – домовленості треба виконувати. Незалежно від того, чи подобаються вони. Друга – на всіх документах Тристоронньої групи стоять підписи представників фейкових ДНР і ЛНР. Тож речник підводить аудиторію до такого. Перше – нема чого ламатися, а треба погоджуватися на умови Путіна, що існують під псевдо "формула Штайнмаєра". Друге – ДНР і ЛНР уже являють собою міжнародно-правовий факт, підтверджений підписами представників ОБСЄ, Росії й України.

На жаль, українські ЗМІ, тиражуючи тези Кравчука, забувають наводити альтернативну думку. Її висловив правник-міжнародник Володимир Василенко. Він посилається на Віденську конвенцію про право міжнародних договорів, ухвалену 1969 року й ратифіковану Україною. За нею, нав'язані силою зброї договори – нікчемні.

Процитую 52‑гу статтю Віденської конвенції, назва якої "Примус держави шляхом погрози силою або її застосування": "Договір є неважливим, якщо його укладення стало результатом погрози силою або її застосування на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті Організації Об'єднаних Націй". Нагадаю: коли підписували Мінські домовленості, під Дебальцевим ішли бої. На мій погляд, як і погляд професора Василенка, юридичні факти відповідають і духу, і букві 52‑ї статті.

А ще приверну увагу до прик­рої обставини – ми "розійшлись, як у морі кораблі". Патріотична громадськість живе в одній площині цінностей, цілей і правових норм, а очолюваний президентом Зеленським істеблішмент – в іншій. А далі, як у Кіплінга: Схід є Схід, а Захід є Захід – і ніколи їм не зійтись. У перекладі мовою політології це означає: влада і громадянське суспільство вже втратили здатність до діалогу. Бо не мають ні спільної картини світу, ні спільної мови, ні спільних пріоритетів. Конфлікт між владою і громадянським су­спільством очевидний. І за наявних обставин він не може бути вирішений у легітимний спосіб, адже немає жодних точок дотику. І це погана новина для Володимира Зеленського.

Але повернімося до риторики Леоніда Кравчука. Аби зрозуміти її сенс, поставимо запитання: яка його функція в Мінських переговорах? Гадаю, годі евфемізмів – громадянин Кравчук діє не як дипломат, а як пропагандист, який своїм авторитетом намагається протиснути імплементацію Мінських домовленостей. Останні ж суперечать і національним інтересам України, і Конституції, і міжнародному праву.

Чому він так діє? Перечитаймо його біографію і, зокрема, сторінку про розподіл Чорноморського флоту СРСР; створення російської військової бази в Севастополі; надання Кримській області статусу автономної республіки; про підписання ним у Москві 14 січня 1994 року "Тристоронньої заяви", за якою Україна втратила ядерний потенціал. До речі, за тодішньою Конституцією, президент не мав права укладати такі домовленості.

А тепер трохи ржача: Маша Фокіна, онука колишнього прем'єра, повідомила, що це вона вмовила свого друга Андрюшу – керівника Офісу президента Андрія Єрмака – призначити дідуся до Тристоронньої контакт­ної групи в Мінську. А ми все думали: як відбуваються кадрові призначення, які критерії, яка логіка? Тепер жодних запитань.

Громадянин Фокін, вийшовши зі стану старечого анабіозу, віддячив Андрюші й Зеленському: у розлогому інтерв'ю розповів про необхідність надання Донбасу автономного статусу. Якщо такі заяви робить приватна особа – це одна справа. А коли тези, що суперечать Конституції, але узгоджуються з цілями Росії у війні проти України, робить офіційна особа, представник України в переговорній групі – це вже геть інша історія.

Суспільство стало дибки. "­Дідусь" вирішив, що він свою місію вже виконав, і повернувся в анабіоз. А Кравчук прикинувся шлангом – я Фокіна не призначав, хай оцінки дає президент і робить організаційні висновки. Яка ж реакція Зеленського? Цілком традиційна. Жодної! Тож у мене – громадянина України – запитання до президента: ви згодні з думкою Фокіна? Президент мовчить. Отже, згоден.

А тепер – до топподії. Журналіст Юрій Бутусов виступив із сенсаційною заявою: керівник Офісу президента Андрій Єрмак злив російським спецслужбам надсекретну операцію, яку готувало Головне управління розвідки Міністерства оборони України. Йдеться про вагнерівців, яких було арештовано КДБ Білорусі й видано РФ.

За словами Бутусова, ГУР, очолюваний генерал-полковником Василем Бурбою, понад рік готував операцію. Її мета – виманити до Білорусі, а далі доправити до України воєнних злочинців, найманців із приватної військової компанії Вагнера. На підтвердження вірогідності інформації Бутусов виклав знімки секретних документів, що свідчать про організацію і проведення спецоперації. А журналістка Яніна Соколова – відео, на якому нібито зафіксовано факт співбесіди з одним із воєнних злочинців.

Відповідно до заяви Бутусова, в кабінеті президента Зеленського, де був і керівник Офісу, генерал Бурба повідомив, що операція переходить до завершальної стадії. За наполяганням Єрмака президент наказав її відтермінувати. А наступного дня вагнерівців арештували білоруси. Невдовзі Олександр Лукашенко прокинув Володимира Зеленського – видав їх Росії. Й останній акорд – Зеленський звільнив з посади Бурбу.

Офіс президента і СБУ запевняють, що операції не було.

Народні депутати з фракцій "Європейська солідарність" і "Голос" виступили з вимогою створити парламентську тимчасову слідчу комісію, що мала б розставити крапки в цьому питанні. Фракція "Опозиційної платформи – За життя" категорично відмовилася надавати своїх представників до ТСК. А голова Верховної Ради Дмитро Разумков – представник монобільшості "Слуга народу" – заявив: ТСК не буде, бо не всі фракції готові в ній працювати.

Екскерівник Офісу президента Андрій Богдан повідомив також, що, за його даними, спецоперація все-таки була. ГУР проводило її спільно зі спецслужбами США. А політичним куратором був держсекретар США Майкл Помпео. Крах операції зумовив один телефонний дзвінок. Із контексту висловлювань Богдана випливає, що провал операції – справа рук Андрія Єрмака. Такі факти.

А тепер перейдімо до їх аналізу. По-перше, оприлюднена Бутусовим і Соколовою інформація – це зливи. І є великі сумніви, що самі журналісти мають дані про джерело. По-друге, вагнерівці прибули в Білорусь організованою групою. Отже, мали куратора. Це був український агент? Сумнівно. По-третє, місця в пансіонаті під Мінськом було зарезервовано заздалегідь, ще до того, як ці головорізи, за офіційною легендою, не встигли на турецький чартер. Ці факти ставлять під сумнів версію Бутусова–Соколової.

Але є й факти, які опосередковано говорять на користь їхнього трактування події. Головний – звільнення Василя Бурби. Однак із Банкової досі не чути жодної переконливої аргументації. Додає недовіри й позиція Разумкова: він суто бюрократичними методами намагається перешкодити створенню ТСК. І йому це вдається. Замість діалогу і прозорості Зеленський, Разумков і Єрмак, даруйте, косять під дурників. І їм це вдається. Запитання: вони розуміють, що така стратегія лише згущує підозри? Відповідь: звісно, ні.

Журналіст Аркадій Бабченко сумнівається, що Андрій Єрмак – російський агент. За його словами, а в них є логіка, такого крота куратори не підставляють, а, цитую, "в дупу цілують". Однак ця залізна логіка суперечить фактам. Першим про роботу Єрмака на спецслужби РФ заговорив російський опозиціонер Андрій Піонтковський. Коментуючи слухання в Конгресі США, він звернув увагу на слова експосла в Україні Вільяма Тейлора: Андрій Єрмак дезінформував його, нав'язуючи російську версію "кризи на сході України". Наступний факт: Єрмака призначили керівником Офісу після "візиту" президента України в Оман. Інформацію ж про цей вояж та ймовірну зустріч із секретарем РНБО РФ Миколою Патрушевим злили ті ж таки російські спецслужби. І останнє – варто уважно прочитати біографію Єрмака, щоб зрозуміти, хто він є.

У світлі цих фактів вимальовується така картина: Росії плювати на Єрмака. Підставляючи свого крота, вони спонукають його діяти швидше й рішучіше. Водночас, змушуючи Зеленського прикривати Єрмака, підставляють і самого гаранта. А отже, підштовхують і його до рішучих дій на користь Росії. Мета Кремля очевидна – вода в Крим, легітимація анексії півострова, зняття санкцій, особливий статус Донецька та Луганська, федералізація України, хаос і втрата державності.

І хай хтось скаже, що Зеленський і Єрмак марнують час!

Свого часу я бачив на сцені театру імені Франка комедію за казкою Гофмана "Крихітка Цахес". У головній ролі – маестро Богдан Бенюк. І весело, і сумно водночас. Як завше в добрих комедіях. Не знаю, може, ця вистава й досі йде. Гадаю, нині вона актуальна, як ніколи.

Жив собі телепень на ім'я Цахес. Добра фея пожаліла його й наділила золотою волосиною, яка зробила його невимовно чарівливим. Щоправда, цей дар не додав йому клепки. І більше того, спричинив лихо всім довкола. Бо ніхто за принадним образом Цахеса не міг розпізнати вчинки справжнісінького ідіота.

Отака вона фантазія у Гофмана. Гостріша, ніж цвях у чоботі.

×