"Країна рухається навмання, наосліп. Хіба за таких умов можна вдало кудись інтегруватися?"

Уряд мав би визначити в сільському господарстві дві-три стратегічні галузі, що за достатнього фінансування піднялися б на якісно новий рівень і стали локомотивом для решти, вважає аграрний експерт Володимир Чопенко

Якщо цього року зберуть 55 мільйонів тонн зернових, що ці дві "п'ятірки" означатимуть для селян і фермерів?

– Ми й на більше замахуємося: 2015 року намолотити 80 мільйонів тонн. Як на мене, це – сюрреалізм.

Генетичний потенціал озимої пшениці – 100 центнерів із гектара. Проте на практиці середня врожайність навіть у найкращі роки і до 40 центнерів не дотягувала. Звідси висновок: Україна нарощує валове виробництво зерна екстенсивним шляхом – за рахунок розширення посівних площ і, відповідно, витіснення інших культур.

У результаті цього руйнуються сівозміни. Замість науково обґрунтованого чергування сільгоспкультур їх розташовують на полях абияк, орієнтуючись на ринок. Є у світі попит на кукурудзу – бездумно збільшують її посіви. завтра переключаться на ріпак, післязавтра – на соняшник. Щодо останнього, то ми у 2,5 разу перевищили допустимі норми його культивування.

То для аграріїв збільшення зернового валу – це більше добро чи зло?

– Хоч це й парадоксально, але що нижчий урожай, то вищі закупівельні ціни. І навпаки: вищий – нижчі. Тому при 55 мільйонах тонн зернових селяни свої статки не подвоять.

В Україні близько 60 тисяч сільгосппідприємств різних форм. Пшеницю вирощують 25 тисяч господарств. Водночас потужних експортерів лише 10. Загалом з країни вивозять понад 20 мільйонів тонн зернових. Логічно, що сукупний дохід у десятка трейдерів вищий, аніж у 60 тисяч виробників.

Які культури домінують у зерновиробництві?

– Пшениця, ячмінь, кукурудза. Половину всього врожаю ми експортуємо. Якби переробили його на борошно, крупи, корми, й уже тоді вивезли за кордон, то в Україні залишилася б додана вартість. А так ми – сировинний придаток для розвинених і бідних країн. Для багатших країн наше зерно це – фураж (корм для тварин – "Країна"), для голодних – харчі.

Із технічними культурами така ж ситуація?

– Останніми роками Україна стрімко наростила посіви ріпаку, що виснажує ґрунт так само, як і соняшник. 90 відсотків його продаємо Європі, а вона вичавлює з нього біодизель у рамках так званих зелених технологій. А чому б нам самим не виробляти пальне й не продавати тій же Європі? Як у випадку із соняшниковим насінням. Переробляємо, експортуємо готовий продукт – олію.

Середньостатистичний гектар української ріллі спроможний давати товарної продукції рослинництва і тваринництва на 3 тисячі доларів щороку. А з урахуванням її переробки – 6 тисяч доларів. Тому балачками про зростання урожайності, збільшення посівних площ ми збиваємося на манівці. Давайте змістимо акцент: усе вирощене слід переробляти вдома. А якщо застосовувати поглиблену переробку, то це вже інноваційні технології, а не дідівські ціпи та жорна.

Чому ж держава не обирає цей шлях?

– Тому що в Україні відсутній системний і комплексний підхід до розв'язання наріжних проблем в аграрній сфері. Уряд мав би визначити дві­три стратегічні галузі, що за достатнього фінансування піднялися б на ­якісно новий рівень і стали локомотивом для решти. Та замість цього ­Кабмін затверджує 20 із лишком державних програм за мізерного бюджету, і в результаті кожній перепадає по копійці. Хибна практика тягнеться роками.

Діяли дотації на молоко. Це підтримувало сільські подвір'я, з яких близько 80 відсотків надоїв надходило на переробку. Задум був протягом п'яти–семи років перейти на промислове виробництво молока – на великих товарних комплексах, поступово зменшуючи виплату господарствам населення.

Після 2010­го нова влада вирішила, що такий механізм неефективний, й одним махом скасувала "молочні" субсидії. Населення, що цілком логічно, почало здавати корів на м'ясо. За рахунок цього дещо покращилися ­показники виробництва яловичини, що влада приписала до своїх заслуг. Але ж зменшилося дійне стадо й виробництво молока.

Майже через рік схаменулися й відновили дотації, але – за молодняк великої рогатої худоби. Зараз Міністерство аграрної політики і продовольства розглядає можливість дотувати козівництво і вівчарство. Нема системності!

У цивілізованих країнах м'ясний ринок поділений на три рівні частки: свинина, яловичина й курятина. І споживачі, залежно від уподобань, віддають перевагу тому чи іншому виду м'яса. Тобто є право вільного вибору, підкріплене відповідним фінансовим забезпеченням. А яке співвідношення в Україні? Домінує курятина, захопивши майже половину м'ясного ринку. Це свідчить про збочення, як у розвитку тваринництва, так і в споживанні.

Чому виник такий перекіс?

– Свого часу уряд, зважаючи на низьку купівельну спроможність українців, вирішив наситити ринок курятиною, бо вона дешевша за свинину та яловичину. Почали навіть допомагати дотаціями з державного бюджету. Спершу виділяли 10 копійок на голову бройлера, потім – більше. І це при тому, що кошти, вкладені у виробництво м'яса бройлерів, тричі за рік окупалися. Адже цикл вирощування бройлера, від вилупка до забою – півтора місяця. Тобто, курячий бізнес преспокійно обходився і без державних дотацій. Водночас 80 відсотків свинини та яловичини виробляють господарства населення, яким держава нічим не допомагає.

На чому тримається українське сільське господарство?

– На природній родючості землі. Загорнув зернину у ґрунт, та перезимувала, напровесні прокинулася, пішла в ріст. ­Виколосилася, дозріла, її змолотили. Примітивно, але це так.

Багато дискусій щодо приватизації, ринку землі. Країна готова до цього?

– Перекажу чутку, в якій почасти є відповідь на це запитання. Коли Янукович переміг на президентських виборах, найближче оточення сіло радитися: у який спосіб зробити Віктора Федоровича найбагатшою людиною в Європі. Джерел не так багато – газ, нафту, металургію вже розібрали олігархи. А що ж залишилося? Оборонне відомство і сільське господарство, ще ніким могутнім не приватизоване цілісно. Тому продаватимуть військове майно, переходитимуть на кон­трактну армію і торгуватимуть землею.

До чого це призведе?

– право первинного продажу належатиме сім'ї, а далі цілісні масиви підуть по руках. Земля може перейти до міжнародної олігархічної спільноти. Про соціальну складову забудьмо, бо глобальний бізнес і великі гроші не мають ні соціальної, ні національної відповідальності. Не тому що вони погані – так воно все побудовано.

Масштабному переділу "допомагатиме" і недосконалий Державний земельний кадастр. Публічна кадастрова карта України містить чимало хибної інформації про земельні ділянки. Одні з них просто відсутні, другі "наїжджають" одна на одну, треті опинилися не лише за межами району, області, а навіть у сусідній країні. Оця невідповідність може спричинити численні судові позови, скасування державних актів на землю. Чи можна за такого хаосу запроваджувати ринок землі?

Яка роль у цьому дійстві Земельного банку?

– Це концентратор цілісних земельних масивів. Він консолідуватиме окремі наділи у тому чи іншому регіоні, починаючи із села, оцінюватиме їх, і вже за градаційною шкалою можна буде торгуватися з реальним покупцем.

Це насамперед стосується державних ­земель. Їх легше відібрати у тих же науково­дослідних інститутів. Який директор насмілиться тягатися з державою по судах? А це – найкращі землі, найродючіші.

Централізувавши їх, банк постукає й до одинаків. Або навпаки: аграрії самі оббиватимуть пороги Земельного банку в надії розжитися на дешеві кредити під заставу землі. А якщо неврожай, мор чи ще якась біда? Позику не віддав – прощайся з власними гектарами.

Втішає лише те, що концентрація фермерських наділів – процес тривалий і марудний. До президентських виборів 2015 року навряд чи встигнуть. Тому найкращі землі заактують швидше, а ­решту – як політична карта ляже.

Чому Україна вдалася до крайнощів – купівлю­продаж землі сільськогосподарського призначення? Хіба такий ринковий механізм, як оренда, не виправдав чи вичерпав себе?

– За великим рахунком, ми його як слід навіть не випробували. Законодавчо закріпили за фермером 50 гектарів, що можуть перебувати в оренді. Але ж влада не поцікавилася: можливо, на 100 гектарах буде ефективніше? А через кілька років наростить виробничі м'язи, поширить оренду на 500 чи й 1000 гектарів.

Цілком прийнятний варіант, якби Україна зробила ставку на фермерський рух. Але до цього часу Міністерство аграрної політики і продовольства толком не може сказати: яка ж концепція розвитку АПК бодай на найближчий час? На кого воно опирається задля продовольчої безпеки країни: на селян, фермерів чи латифундистів?

Не пізнавши смак оренди, переступивши через неї, ми стрімголов несемося у "вільний ринок". Кому влада так підігрує? Міжнародному капіталу, агрохолдингам, які через кілька років закумулюють чверть українських чорноземів? А це вже загроза національній безпеці. І вже не Міністерству аграрної політики і продовольства, а Раді нацбезпеки і оборони варто було б поцікавитися: на якій підставі домінують на наших теренах агрохолдинги із часткою іноземного капіталу?

В Україні діє "Закон про фермерське господарство", є "Закон про особисте селянське господарство" – із чіткими функціями, правами та обов'язками. Давайте приймемо адресний закон про агрохолдинги і великі сільгосппідприємства. Чому зволікаємо?

І що ви туди вписали б?

– Перше: обмежити землекористування. Чітко вказати: скільки землі можна мати у приватній власності та в оренді. Наприклад, у власності – 10 тисяч гектарів, а в оренді – 100 тисяч. Тоді б не стикалися з такими фактами: агрохолдинг збив докупи 300 тисяч гектарів, що вдвічі перевищує його виробничу потребу. А "зайві" гектари – по 300 доларів за кожен – пропонує на продаж арабським шейхам, емірам.

Друге: довів би до відома кожного агрохолдингу вмотивовану сівозміну, а не вибіркову, як правило, п'ятипільну: пшениця, ячмінь, кукурудза, соняшник і ріпак. Чому відмовляються вирощувати цукрові буряки? Бо клопітно і витратно.

Третє: усі агрохолдинги з пільгового оподаткування перевести на загальне, що унеможливить побічний бізнес, як імпорт автомобілів чи прикрас. Тим більше, що це не має нічого спільного з агросферою.

Четверте: у законодавчому порядку змусив би реєструвати численні філії агрохолдингів за місцем їх розташування. Відтак податки від їхньої виробничої діяльності поповнюватимуть місцевий бюджет.

Колгоспно­радгоспна система життя села відійшла. Як тепер бути з людьми і селами, що перебувають у депресивному стані?

– У США побував у резервації індіанців. Шик­модерн! На вибір – вироби з натуральної шкіри, наголовники з пір'я кондорів, люльки з туфу. Казино працюють. Бракує одного – автентичності.

Не хочу стверджувати, що сільська Україна скотиться до резервації. Але до цього йде. Нині сучасний широкозахватний іноземний комбайн замінив п'ять наших "Нив" і "Колосів", на яких позмінно працювали десятеро чоловік. А ще ж їх обслуговувала майстерня з ковалем, ремонтниками. Ціла інфраструктура, усі були при ділі.

Зараз із цим обсягом робіт упорається один. І куди діти вивільнених, по суті, безробітних? Старі доживають віку, молодь виїздить світ за очі. Якщо ж іще згадати дороги, фельдшерсько­акушерські пункти, бібліотеки, клуби, лазні – то всі впадемо в депресію. На жаль, соціальну сферу влада також віддала на поталу ринку. Та аграрних філантропів в Україні одиниці. Це ж не "мистецький Арсенал".

Якщо Україна підпише угоду про зону вільної торгівлі з Євросоюзом, які виклики на неї чекають?

– Такі ж, як і при вступі до Світової організації торгівлі. Переговорний процес тривав 15 років. Але після двох років членства Україна заявила, що її не все влаштовує в торговельних відносинах зі 151 країною СОТ. Треба підняти імпортні митні ставки на майже 370 видів продукції. А що ж ви робили, добродії, протягом 15 років? Чи затвердили необхідні технічні регламенти, адаптували вітчизняне законодавство і стандарти до сотівських? Ні? То тепер це ваші проблеми.

Країна рухається навмання, наосліп. Хіба за таких умов можна вдало кудись інтегруватися?

Отже, ви проти входження України до зони вільної торгівлі з Євросоюзом?

– Навпаки, "за". Але на рівноправних засадах.

У Польщі розмовляв із тамтешнім фермером. Він буквально на пальцях пояснив переваги перебування його країни в Євросоюзі. Мав той фермер корівчину. У травні 2004 року, як тільки­но Польща вступила до ЄС, приїхала до нього комісія клерків. Оглянули обійстя, хлів та й кажуть: "непогано! Даємо завдання: за рік скооперуйтеся із сусідами, зженіть трьох корівок в один корівник, складіть для них раціон. А ми навідаємося і перевіримо". – "А що з молоком робити?" – питає фермер. "Споживайте самі. Молоко такої якості до ЄС не пускаємо". Приїхали через рік, подивилися та й кажуть: "молодці! А тепер розширте ваше стадо до п'яти корів. Тоді й поговоримо про європейські стандарти". Лише через кілька років полякам дозволили вливати власне молоко, але вже екстра­класу, у євросоюзівську цистерну.

×