Люди — клінічні дебіли. Буває, я теж поводжуся, як дебіл.
Мій дідо — стоматолог, тітка — стоматолог, брат — стоматолог. Усі родичі — в медицині. Батько мене 13-річного запитав: "Я все життя порпаюсь у чужих писках. Ти так само хочеш?" Відповів, що ні.
Батьки дали мені все. Досі люблять одне одного. Між ними ніколи не було сварок. Якщо й були, то так, аби я не чув.
Книжки допомагають формувати індивідуальність і залишатися homo sapiens. Там є всі моделі поведінки та ситуації, у які можна потрапити. Читаючи, ототожнюєш себе з головним героєм.
2001-го вдома з'явився інтернет. Перше, що зробив, — встановив програму для скачування музики з чужих комп'ютерів. Користуюся нею досі. І зареєструвався на форумі, де обговорювали язичництво, окультизм, релігієзнавство.
У 18 мене стало кидати в релігійні течії. Це тривало 10 років. Постійно щось шукав. Перечитував Коран, Веди, Авесту, книжки про буддизм. Робив нотатки на полях, списував цілі зошити, працюючи над Біблією. Частково через це пішов учитися на психотерапевта. Такий собі шлях ідіота.
Певний час був серед рідновірів. Це біда чорна. Вони ніби відмовилися від християнства. Але живуть у такому самому форматі: "О Перун, ти наш Ісус!"
Приймав "хрещення" у різних віруваннях. Найпомпезніше та найсмішніше це було у львівських телемітів. Вони вірили в силу ритуалу. Всі з серйозними обличчями тримали чаші з барахолок чи якихось театрів. Хтось приніс "ритуальний" меч, який склєпав із рейки майстер Аркаша. Вкривались чорними шматами, вигукували вавилонські імена з неправильною транскрипцією.
Познайомився нібито із сатаністами. Це були мрачні довбо…би, які ненавиділи людей. Якось біля мене намагалися зарізати кота. Дав їм люлєй і більше не хотів мати справи. Довбо…би будь-яких форматів мені не цікаві.
Віруючі жіночки — найагресивніший та найнеосвіченіший вид, який існує. Мозок у них не працює, релігія — єдина форма сублімації. Вони страшні у своєму невігластві.
Усі ми homo, але не всі — sapiens.
Найвідоміші серійні вбивці — чоловіки. Вони — фанатичні у переконаннях. Жінки більш логічні в діях. У будь-якій ситуації думають про себе та завжди мають запасний план. Тому на війну йдуть переважно чоловіки. Їм легше вбивати.
Кажуть: "цвях, який стирчить, завжди забивають". У садочку робив усе, як треба. Але, коли ставало нецікаво, йшов геть. А так не можна було. Після того як уп'яте пішов із садка додому, вихователька попросила маму мене звідти забрати. У школі було те саме. Досі так роблю.
Ми з мамою відпочивали в родині в Яремчі. То була гуцульська хата без телевізора та електрики. Ганяв полонинами, провів чудовий місяць. Приїхав батько і сказав: "Я вас вітаю. Совка більше нема". Мати почала плакати. Налякалася. А тата таким щасливим до того не бачив.
Батько — мовчазний. Говорити зі мною почав, коли мені виповнилося 25.
Коли приходив у нову школу, спочатку тиждень мовчав. Потім лупився з усіма підряд. У кожного були свої причини показати місце новенькому, хоч не всім удавалося. Тоді вливався в колектив. Востаннє бився по хардкору чотири роки тому. На мене й трьох друзів напали футбольні хулігани. Їх було десятеро.
Бійки були, є і будуть. Це частина людської поведінки. Ми — примати. Мітимо територію, б'ємося за їжу і самку. Але я не отримую від цього задоволення.
У 13 проколов ліве вухо голкою для шиття. Ховав сережку від батьків за довгим волоссям. Тато побачив через два місяці. Пхикнув типу: "Бл..ь, дебіл". Я зробив ще одну дірку. Потім ще. В один момент мав 21 пірсинг: 16 сережок у вусі, пробитий ніс, брови, губа.
Перше тату наколов у 16. Гітарною струною, для кольору — фарба з гелевої ручки. Полили горілкою для дезінфекції. Обмотав футболкою і ліг спати.
У кожного є моменти, про які шкодує.
Коли збирався на концерти чи в довгі поїздки, батько часто давав дорогий алкоголь. Казав: "Я знаю, що будете пити. Краще вживайте хороший алкоголь, а не лайно". Лише з віком зрозумів, що це не про бухло, а про турботу.
Уперше втік із дому в 7 років. Прочитав "Пригоди Тома Соєра". Зібрав у рюкзак із Міккі Маусом найцінніші речі — фантики, наклейки, модельку, яку тато купив, набір фломастерів. Знайшов у трамвайному парку бочку і вирішив там жити. Через кілька годин стало холодно, захотілося їсти. Пішов по булочки в магазин. Там мене і спіймали. Батьки вже підняли на вуха всіх, кого можна. На другий раз був розумніший — сів у першу-ліпшу маршрутку, яка їхала кудись в область. Потім дістався до Львова. Посеред ночі мене знайшли біля парку.
Перший секс пам'ятаю, хоч був п'яний. Так знімав стрес і страх. Дівчина теж напилася. Не можу сказати, що це було феєрично, бо з жіночою фізіологією знайомий не був. Робив усе методом тику.
Немає сенсу змінювати світ на краще. Це нереально.
Пішов на юрфак, бо там були зв'язки. Сварився через це з батьками. А хотів бути істориком або палеонтологом. Досі ненавиджу все пов'язане з юриспруденцією.
Читаю російськомовну літературу. Українських перекладів з еволюційної біології, палеонтології, палеогенетики — обмаль. Є і російськомовні друзі. Але маю відразу до тої культури. Часто запрошували виступати в Росію. Жодного разу не їхав. Навіть коли це ще не вважали зашкварним. І при здоровому глузді не поїду.
Сенс ходити по Львову у вишиванці й розказувати, який ти патріот? Зроби це в Криму чи на Донбасі.
Коли Росія віджала Крим, хотів записатися добровольцем. Прийшов у військкомат, а там — хаос і паніка. Лежав зошит, у який можна було додати своє прізвище. Мені зателефонували через якийсь час. Пройшов збори. Але на війну не призвали. Піти добровольцем не вистачило мотивації.
Із гуртом "Тостер" після Майдану виступав у формі "беркутівця", яку віджав.
Кілька разів був на полюванні. Підстрелив зайця. Лежить він переді мною, дриґає лапами, в нього велетенські перелякані очі. Було соромно.
Був на бойні в селі. Бачив, як корова плакала. А хто хоче вмирати? У тварин є свідомість. Тому сміюся з релігійних байок про рай для людей. Іноді шимпанзе людяніші за нас.
Усе життя тримаю рибок. Певний час мав шість великих акваріумів. Це заспокоює, розслабляє. Включаю музику й годинами втикаю. Це маленький світ, який створив ти.
Два роки тому помер Рем, мій пес породи кане-корсо. 75-кілограмова страшна худоба, але насправді — миле слиняве створіння. Більше заводити собаку не хочу. Бо прив'язуюсь, люблю.
До татуювання треба ставитися серйозно, це на все життя. На відміну від чоловіка, дружини. Розлучатися — нормально. У людей з часом розходяться точки зору, змінюються пріоритети. З віком стають вибагливіші, вредні.
Любити — природно. І класно.
Дочка народилася на тиждень раніше, ніж мала. Того дня святкував день народження друга. Був на пологах. Це дуже незвично. Два роки знадобилося, щоб усвідомити батьківство. За Ксеню готовий убивати.
Прадід служив в австро-угорській армії. Наколов на штик російського офіцера. Переляканий пробіг із тим штиком і трупом аж до ворожих окопів. Так деморалізував противника і збив атаку. Отримав нагороду. Зберігаємо її дотепер. А от супровідного листа загубили. Тому не знаю, що то за битва була.
Буває, знаходжу останки вояка у формі, зі зброєю. Якщо є можливість — перепоховую сам. Ставлю хрест. Хоч атеїст, розумію, що 90 відсотків тих вояків були християнами.
Хочу прожити 500 років. Помирати так шкода. Часу взагалі немає. Нічого не встигаю.
У нас забите, затуркане суспільство. Ми — бідна країна третього світу. А бідність тягне за собою неосвіченість.
Ніколи не братиму гроші на творчість від держави. Потім від цього гімна не відмиєшся.
Звичка думати — погана. Простіше не ставити запитань, не мати проблем, не шукати істини. Я так не вмію.
За останні три роки 12 разів переїжджав. Тому складно відчувати стабільність і власний простір. Зараз теж не маю свого місця, намагаюся його створити. Бо воно потрібне кожному.
Панічно боюся висоти. Намагаюся про це навіть не думати.
Люблю дорогий смачний алкоголь. Наркотики — це не про мене. Але їх варто легалізувати. Спиртне шкідливіше за марихуану. У Нідерландах бачив трьох літніх жінок, які на лавці про щось весело щебетали й курили "траву". Штин на всю вулицю, вони щасливі.
Ми 100 років стогнемо в ярмі під загарбниками. Тоді повстання, усе розносимо. Після сваримося, розбігаємося, воюємо між собою, просираємо все, що маємо. Нас знову поневолюють — і знову 100 років панщини. До наступного епізоду.
Україна — держава розбитих дзеркал. Нація, яка не може вирішити, в який бік рухатися.
Історія циклічна. Але чомусь ніхто не вчиться на помилках.
1 
1
Коментарі