"До життя треба бути жадібним"

Не втратити себе, волі, свободи, контролю над ситуацією, бути розумним, сильним, здоровим – квест, який нам створили еволюція та цивілізація.

Айкідо сформувало мій світогляд. Крізь його призму дивлюся на політику, на особисте життя й на школу.

По батькові й матері всі предки – військові. Можливо, тому я захопився бойовими мистецтвами.

Діти радянських військових – як цигани. Кочували з місця на місце. І це було прекрасно. Досі люблю подорожувати. До такого життя привчаю і доньку.

П'ять років тому очолив у минулому російську школу. Там була атмосфера склепу. Без опалення, без інтернету й практично без електрики. Відзначали дивні свята, вручали грамоти від російського консульства, випрошуючи в нього гроші на цукерки. Навіть місцеві росіяни не хотіли віддавати туди дітей. Тепер чисельність учнів зросла в чотири рази, змінилося 90 відсотків учителів. На на­вчання в "Будокані" в перші та п'яті класи – черги.

 

Нам стратегічно необхідно співпрацювати з Японією та Кореєю. Важливо, щоб із Китаєм контактувала не тільки Росія. Фахівців у цій сфері треба готувати зі школи. Так з'явилася ідея поєднувати вивчення східних мов та практику східних єдиноборств із фізикою, геометрією, біологією.

Бувало, приходив зі школи додому і казав: усе, більше не потягну. Але повертався. За рік стався якийсь перелом –

усе пішло тією дорогою, яку бачив на початку.

Після 1991-го зміни у країні відбуваються вкрай повільно. Ми, ніби історичні реконструктори, – розвиваємо країну, якої вже немає. Тільки тепер робимо це у вишиванках.

Впираємось у стіну й починаємо її копати ногами замість шукати двері або обходити. Може, це наш генетичний код, доволі неправильний.

"Діти – наше майбутнє"? Як можна думати про майбутнє, не міняючи сьогодення? Я ж не обіцятиму доньці нагодувати її через тиждень, якщо вона зараз хоче їсти.

Немає поганих політиків чи бізнесменів. Вони – наше відображення. Порошенко, Зеленський – це ми. Українські Рузвельти та Лі Куані ще попереду. Цей процес залежить від освіти суспільства.

Не знаю, наскільки вправний дзюдоїст Путін. Але на світовій арені він робить те, чого навчився на татамі. Розбалансував там, похитав тут, не вийшло – змінив місце захвату. Таке його "дзюдо".

Важливо, що ми їмо, п'ємо і з ким це робимо.

Не треба зупинятися. Планувати, хотіти щось від себе й від життя. Бо, щойно складеш руки, станеш не потрібним собі та світові.

До життя потрібно бути жадібним.

Не бачив людей, які раділи приходу смерті. Але бачив тих, хто зустрічав її спокійно.

Тілоохоронець – це коли життя тобі не належить. Нормально закрити когось від куль своїм тілом. Дружина наполягла, щоб кинув цю діяльність.

У мене немає скелетів у шафі. Нічого не боюся. Мої переживання – природні. Пов'язані з життям найближчих людей.

Головне питання в житті: як не скурвитися? Якщо це станеться, питання, як ти здохнеш, буде неактуальне.

Багато людей ходять із масками на обличчях. Міняють по кілька разів на день. Якщо розвісити їх на стіні – побачимо древній грецький театр. Коли є вибір – бути собою чи прикидатися – краще ж перше. Своїм учням кажу, щоб на татамі лишалися такими, як у житті. І навпаки.

Я український патріот. Але хотів би закінчити своє життя десь на хуторі серед фінської тайги, пишучи книжки для дітей.

Ми такі, як наші батьки, дід і баба, прапрародичі, імен яких не знаємо. Рід, вчителі – це фундамент. А стіни зводимо самостійно – шукаючи свій шлях і оточення. Головне – обирати якісні матеріали.

16-річним на полюванні підійшов майже впритул до глушця, прицілився – і не зміг вистрілити. Птах був красивий, токував на дереві. Настільки гармонійна картина, що не зміг її порушити.

Підлітком я стою на березі Тихого океану на Сахаліні. Штормить. Почуваюся піщиною, дрібною, але невід'ємною частинкою світу. Такий сильний спогад, що досі бачу його.

На тренуванні ненароком ударив дівчину дерев'яним мечем. Як порядний чоловік мусив із нею одружитися. Це був кармічний зв'язок, так є і зараз.

Хтось відкладає гроші на машини, брюліки, техніку. Ми з дружиною – на подорожі.

Дитину чекали довго. В житті самурая має бути казка. Тому донька в мене Аліса.

Сім'я – це щоденна робота.

Не бажаючи шукати вихід зі складної ситуації, ми часто кажемо собі "стоп". А треба говорити "хаджиме" ("почали" японською. – Країна). Особливо, якщо це стосується людей, яких любимо, з ким маємо міцний зв'язок.

Виховую доньку, радше як сина. Стріляти та їздити на мотоциклі вона почне швидше за мене.

Виховання дітей – спільна справа. Але навчання – завдання школи. Батьки не повинні о 12-й ночі запивати валідол коньяком, бо дитині не вдається зробити домашню роботу. Вони можуть мотивувати й заохочувати, не втручаючись у процес.

Дерево доглядають тільки спочатку. Якщо далі підрізати, рівняти, вийде бонсай. Дитина – не бонсай, хоч як би я те мистецтво любив. У потрібний момент її треба відпустити й не заважати розвиватися. Інакше зруйнуємо особистість.

Ми не маємо права бути банальними. Надто мало часу, щоб наздоганяти. Повземо, а треба бігти.

Мій сенсей Дейвід Рубен знає шість мов і має чудову освіту, налагоджував стосунки між військовими Японії та Великої Британії, керівник однієї з найуспішніших європейських охоронних фірм, майстер айкідо зі світовим ім'ям. Багато років тому він казав: "Мені 47 років, а я не знаю, чим хочу займатися". Якщо він так каже про свій шлях, то що говорити про мене?

×