Кажуть: учіться на чужих помилках. Ніфіга! Не буває чужого досвіду, тільки власний. І негативного не буває. Кажуть: ніколи не пізно все виправити. Неправда. Є речі, які вже не виправиш. Терпіти не можу формул і висновків.
Коли у Флоренції дивилася на статую Давида, думала, що мізки розірве від закоханості у світ і мистецтво. Почувалася маленькою і щасливою. Є інша закоханість – коли людина стає цікавою. Ніби бруньки в тобі розпускаються. Іноді закохуюся у твори. Читаю книжку і відчуваю, як задоволення заповнює мене всю. Ніби ласую вишуканою стравою.
Якщо ні з ким не поспілкувалася, чогось не дізналася, то день пропав.
Батьки мною займалися постійно. Тато був блискучий оповідач, мама підсувала книжки й вирізки з газет. Учителі не вірили, що твори пишу сама.
Із 21 року живу окремо від батьків. Звикла відповідати за свої вчинки.
У мене на столі п'ять відкритих книжок. Філософія, п'єси, белетристика. Читаю паралельно потроху.
Не вмію прощати – ось що страшно. Можу людину зрозуміти, але не пробачити.
Не буває правил, обов'язкових для всіх.
Із друзями вийшла прогулятися. Поруч відпочивала компанія. Один хлопець – п'яний, туристична сокира в руці – біжить, замахується. Я йшла остання. Якби не пеньок, через який він перечепився, то сокирка встромилася б мені в спину. Я зомліла. А перед цим в одну мить побачила все своє життя. Точково. "Життя промайнуло перед очима" – раніше здавалося, що це образ. Тепер знаю – так буває.
Якщо любов закінчилася, то не маю права більше жити з цією людиною.
З першим чоловіком ми були ровесники, кожному хотілося утвердитися в професії, підсвідомо змагалися – хто кращий. У другому шлюбі ми – союзники.
Я видаюся сильною, але керувати навряд чи змогла б. Справедливість для мене вище закону. До того ж я занадто сентиментальна.
Не буває чужого досвіду, тільки власний. І негативного не буває
У 15 років стара циганка нагадала, що найцікавіше в житті почнеться після 48 років. Так і сталося. Я – людина другої половини життя.
Що більше живу, то менше розумію людей.
Якщо з кимось розлучаюся, то роблю це назавжди, людина для мене перестає існувати. Це не означає, що я хороша, а вона – погана. Просто мене ця енергія вже не цікавить.
Чоловікам не можу пробачити двох речей: необов'язковості й відсутності почуття гумору.
Чотири роки тому загинув мій Рінатік – великий чорний чау-чау. Досі не можу забути. Це був мій дружочок, любила, як людину. Завести нового собаку вище моїх сил. Кажуть, треба бути готовим до втрат. А я не можу.
Як переживаю невдачі? Можу випити. Довго ридати, закритися й ні з ким не зустрічатися.
Професіоналізм – це стабільний результат. Незалежно від того, випив ти кави чи не випив, посварився з кимось чи ні. Виходиш на сцену, і глядачеві пофіг, що з тобою було.
Більшість моїх друзів – чоловіки.
Я – великий консерватор. Хоч би як затримувалася в компанії, йду ночувати додому. Люблю своє ліжко, свій душ і крісло біля телевізора.
25 років сиджу в одній і тій же гримерці, зі мною – одні й ті самі люди. Новенькі – йдуть через два дні. Тому що їх енергія виштовхує.
Із технікою стосунки складні – рік звикала до нового телефону. Тільки у професії можу довго копатися. А в решті життя має бути так: натиснув кнопку, й одразу все вийшло.
Довго терплю. Але якщо вибухаю, то це вже атомна війна.
Психолог – професія незрозуміла. Як наука це має сенс: дисертації, типи людей, механізми психіки. Але вчити людей життя – це від лукавого. Ти переживи це – тільки тоді зможеш змінитися.
У мене така професія, що я сама собі і психолог, і психотерапевт. Постійно аналізую чужі долі, причинно-наслідковий зв'язок, шукаю логіку в поведінці персонажів.
Для мене Чехов завжди був Богом. У нього є відповіді на будь-які запитання. Мені цікаво все – п'єси, щоденники, листування. Це пророчі речі. А Достоєвського не терплю. Перечитала практично все. Нескінченне – як потрібно жити. Не люблю, коли повчають.
У мене на столі п'ять відкритих книжок. Читаю паралельно потроху
Союз чоловіка й жінки для мене рівний. Тільки тоді почуваюся нормально. Можу взяти в руки дриль і просвердлити дірку в стіні.
Вранці можу бути слабкою, мені треба каву в ліжко, погладити по голівці. А ввечері, коли прийшов чоловік, можу йому сказати: "Мій ти золотий, мій маленький". Зміна функцій дає багатовимірність життя.
Гендерні відносини, матріархати, патріархати – усе це від комплексів. Патріархат – тому, що мужик почувався неповноцінним стосовно жінки. І починав її гнобити. Для мене не існує розподілу за статевою ознакою. Важливо інше – цікава людина чи ні.
Театр – це не робота. Це любов.
Мене можна образити в один момент. Інша річ, чи взнаєте ви про це.
Місто Вологда, майже Північ Росії, ніч. Мене починає переслідувати чоловік, притискає до дерева. А в тих місцях – зек на зеку. Я зуміла підібрати потрібні слова. Ми просиділи в парку на лавочці 3 години. У 40-градусний мороз. Він плакав і розповідав про життя.
Намагаюся робити щось або добре, або взагалі не братися.
Не боюся залишатися сама. Мені з собою цікаво.
1 
1
Коментарі