– Сумки нема, там увесь мій одяг, – на львівському автовокзалі літня жінка тричі обдивляється багажник автобуса.

Звідти поцупили сумку з речами. Із Людмилою Степанівною їдемо разом із Рівного. Їй далі – у санаторій, до Трускавця.

Жінка розпитує пасажирів, які виходять із маршрутки. Ніхто не бачив її сірої спортивної сумки.

– Я ж не можу на кожній зупинці пильнувати, хто чию сумку виносить, – виправдовується водій. – Так за день до Львова не доїдемо.

Із заплаканою Людмилою Степанівною обмінюємося телефонами. Раджу їй написати заяву в міліцію, повертатися додому.

– Син ту путівку у профкомі зубами вигриз, – каже. – Насварять мене діти, внуки засміють. Але маю при собі 500 гривень, путівку і всі документи. Поїду в санаторій, а там видно буде.

Людмила Степанівна накупила різнокольорових ниток для в'язання. Її плетені светри, шалики та шкарпетки розхапували відпочивальники. Спортивний костюм, змінну білизну та дещо з одягу придбала за кілька днів, а подарунки дітям та внукам – перед від'їздом. І таку ж сіру сумку, щоб нікому не розповідати про крадіжку.

– Жінки вміють викручуватися, – каже телефоном. – А мій покійний чоловік, коли вперше поїхав у санаторій до Болгарії, забув плавки взяти. Хотів купити, але не знав свого розміру, соромився. За місяць у морі не скупався.

×