– Приготовить паспорт и багаж, – чую російською. Угорські прикордонники і митники заходять з обох кінців вагона.
Ми в поїзді Захонь – Чоп. П'ять разів на день він перетинає українсько-угорський кордон і повертається. Із чоловіком їдемо з Будапешта, були на музичному фестивалі. Пасажири – туристи і старші чоловіки з жінками. Не розумію, хто вони – угорці чи українці. Говорять угорською й російською. Але їдуть у наш бік із легкими сумками.
– А ти завтра едешь на эту сторону? – звертається жінка до сусідки.
Схиляюся до думки, що це українки. Але жінка дає прикордоннику угорський багряний паспорт. Під час перевірки українськими митниками знову гублюся – пасажирка показує їм наш біометричний паспорт.
– А хіба так можна? – питаю. – Чула, багато закарпатців мають угорські паспорти, але ніколи не бачила наживо.
– А чому ні? Мої батьки – етнічні венгри, – відказує жінка українською. Представляється Марією. – Маю право. І зручно. Їжджу на роботу в Захонь два рази на тиждень. А пенсію в Україні отримую. Так усі роблять.
У Чопі пересідаємо в потяг на Львів. Прощаємося.
– Не переживайте так за нас, – говорить Марія. – Ми Україну любимо, паспорти – тільки для зручності. Треба буде – нашу землю підемо захищати.
– А як Угорщина почне війну – за кого будете воювати? – питаю.
Марія вдає, що не чує. Біжить на маршрутку
1 
1
Коментарі
1