Зачем ты здесь?

– У нас каждый четвертый – аристократ. Вот я, например, князь, – каже Темо.

У темряві нічного Тбілісі навіть уявити не можу, скільки йому років. Ледь сивий, має тату і сережку у вусі, у кедах і рваних джинсах. Як і годиться аристократу, двічі був на війні.

– Пошел в армию, потому что оружие – единственное, чем я хорошо владел. Это семейное дело – дед и отец были военными. Сын тоже должен хоть год отслужить, больше не буду напрягать. Сам решить должен. Мне вот пулемет по ногам прошелся. Откуда ты знаешь, твоя ли это пуля? Мы шутим, что на каждой пуле написано имя. И дай Бог, чтобы было много тезок.

Вам есть за что на войну идти и нам есть. А они за что? – переходимо до наболілого. – Поймал я как-то в Абхазии русского снайпера и спросил: "Зачем ты здесь?" Он сказал: "Послали". Что значит, послали? Что тобой движет тут стрелять?
Найти днем снайпера – это большая удача. Он поранил моего друга. Мы долго выжидали, чтобы он сделал ошибку, И он ее сделал – закурил. И тут же мы были за его спиной.

Інколи серед досить гарної російської Темо виринає наше: "Я уже замудохался".

– Дед женился на бабке, чтобы помочь ее семье уехать с Украины после войны. Она была бандеровка и ее бы преследовали. А дед до Берлина дошел. Брак сначала был договорным, но потом, – далі слів не чую, але результат цього шлюбу саме наливає нам горілку Stolichnaya. Литовську, а не російську, у барі, де власник – американець, бармен – із Кривого Рогу, а на дверях висить прапор України. І каже тост, який я почую ще раз:

"Опиняється чоловік на небі, йде – аж тут стіл розкішний і всі його предки. Cідає до них, бенкетують. Аж раптом одного дня їжа не накладається, вино не наливається. Запитує предків, що сталося? Пояснюють: ми бенкетували, поки нас там пам'ятали. А сьогодні нас перестали згадувати. Тож вип'ємо за те, щоб ми ніколи їх не забували".

Випили. Дорогою додому наші друзі кричали: "Путін – х… ло", тому поліція не зупиняла. Але підходили перехожі – тиснути руки.