– А можна купити каву без кави? – запитує друг продавчиню у польській Познані.

Просимо продати кілька стаканчиків. У сусідньому супермаркеті пластикового посуду не знайшли – Європа, екологія.

Дівчина відмовляє. Стаканчики нам потрібні, бо в рюкзаку плескається подарунок з українського д'юті-фрі. Перемовини продовжуємо.

– Для чого вони вам? – запитує дівчина. Змовницьки посміхається, пірнає до полички, дістає набір одноразових стопок і дарує.

Троє наших друзів півроку працюють у Польщі. Ми в Познані проїздом, раді зустрітися. Вирушаємо до річки помилуватися нічною базилікою собору Петра й Павла.

Хлопці підводять до знаку "Річка Варта. Зони забороненого й дозволеного вживання алкогольних напоїв". До собору не доходимо – дивимося на годинник політеху на березі нічної Варти. Маємо трохи більше години до останньої електрички. Спускаємося до води, дістаємо стопки.

– Бачиш, а кажуть, що поляки погано ставляться до українців, – посміхається приятель. – Нормально вони ставляться. Дзвонили мені з банку. Відповідаю, що я на роботі, не зручно розмовляти. "Ми знайдемо когось, хто українською говорить і передзвонимо. Коли вам зручно?" – "В понеділок о 18:00". Прикинь, у понеділок о 18-й передзвонюють, перейшли на українську.

– Ну, такого не зробить навіть банк в Україні, – сміємося.

Жартома бідкаємося, що не вдається попрактикувати польську. Бо всі продавці й офіціанти одразу переходять на українську. А на вулицях її чути майже так часто, як на Хрещатику.

– На вокзалах навіть дублюють підписи українською, – розповідають хлопці.

Туди й вирушаємо. Дорогою минаємо автобус Познань-Берлін, із сусідньої платформи вирушає Познань-Херсон.

×