– Знаєте, кому хочемо дарувати? Ліні Костенко, – кажу квіткарці, поки загортає букет із білих дзвіночків, еустоми й червоних анемон.

– Ліна Костенко? – перепитує її сусідка. – Судячи з її віршів, дуже добра людина.

У відповідь посміхаюся. Знаю, що навіть із букетом на поріг улюблена авторка не пустить. Але це нас не зупиняє. Увесь ранок оббігаю колег, щоб написали поетесі на листівці кілька слів до її 85-річчя. Найбільше розчулює Мирослава. Тільки вчора вона втішала близьку людину словами Костенко "І все на світі можна пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт".

У цей час інша моя колега, Наталя, вже 2 години чергує під будинком Ліни Василівни. Їй у зустрічі з Костенко відмовляє дочка письменниці Оксана Пахльовська. За годину ще раз спускається до нас – щоб знову відмовити. Ввічливо пояснює, що її мати дуже зайнята, інтерв'ю не даватиме. Але натякає, що згодом Ліна Василівна вийде на публіку – презентувати нові книжки. Наші запитання "Які? Коли?" донька зупиняє: "Це що, інтерв'ю? Я не даю інтерв'ю" – і відчиняє важкі металеві двері під'їзду.

– Можна вас хоча б сфотогра­фу­вати? –

питаю.

– Ні. Не можна знімати людей, які проти цього.

Опускаю фотоапарат, не натиснувши кнопку. За законами України роблю правильно. За законами професії – мене, можливо, засміяли б. Ще з годину чекаємо біля під'їзду. Слухаємо історії сусідок, як Ліна Василівна не вітається 15 років, перестала з усіма спілкуватися, мала одну подругу, але та поїхала. У будинку на вулиці Гончара в центрі Києва раніше жили самі письменники. Тепер – їхні вдови й власники джипів і мерсів.

– Она вообще оборзела, бабла мне не дает, – повз нас проходять троє молодих мужчин. Обличчя побиті й пропиті. Розщібають ширінки і обдзюрюють будинок Ліни Костенко – з боку вулиці. На відміну від поетеси, публічності не цураються. Цього разу дозволу на зйомку я не питала.

×