– Пробки им выкрути, хай в темноте посидят! – повз мене проходить чоловік років 40 у спортивній шапці.

Стою на дев'ятому поверсі перед дверима квартири, що одразу над нашою. На годиннику – 23:00. Із помешкання лунає "Радіо Шансон". Увімкнули півгодини тому. Звук такий гучний, що поверхом нижче можна влаштовувати дискотеку. Кілька разів дзвоню і стукаю – жодної реакції. За понад рік, що винаймаємо тут житло, це – вперше.

"Якою б гучною не була музика, не можна не почути дзвінок у двері, що лунає хвилин зо 5 поспіль", – думаю.

Уявляю п'яну компанію. Всередині накипає обурення. Біля входу до квартири стоять дошки завдовжки зо 2 метри. Якщо вдало притулити їх до дверей, то людина, яка відчинить їх із середини, добряче отримає по голові. Роздивляюся навкруги в пошуках інших підручних засобів.

Ідея викрутити пробки вже не здається надто радикальною. ­Добре, що лічильники – на поверсі, а не в квартирах. Натискаю потрібну кнопку – музика замовкає. Перед дверима приймаю бойову стійку: ноги на ширині плечей, ліва – трохи вперед. Чую кроки, хтось вовтузиться із замком. Двері повільно відчиняються, у смузі світла – сива літня жінка в халаті. Зростом – до моїх грудей.

Дивлюся за її спину: може, ворог десь там? А вона дивиться на мене. І голосно каже:

– У меня свет пропал. Я думала, отключили.

Кілька секунд вагаюся, потім зізнаюся:

– Это я вам отключил.

– А? – жінка робить крок до мене і підставляє вухо.

– У вас радио слишком громко работает. А на звонок вы не открывали. Извините, но уже 23:00, поздно, – майже кричу.

– А… Я поняла. А свет?

Вмикаю світло, кажу: "До побачення". Спускаюся на вулицю – подихати свіжим повітрям. Ледь не вбив стару.

×