– Скільки разів уночі обстрілювали? – щоранку старша донька зідзвонюється з подругою Діаною в Києві. Дівчинка з мамою залишаються, бо не можуть вивезти лежачу прабабусю. Старенька просить покинути її, але Діанина мама чути нічого не хоче. Облаштувала у ванній сховок.
Подруга телефонує доньці:
– Можемо поговорити по відео. Бомб із неба немає, лише автомати чути. Можна не ховатися.
Діана з мамою і прабабусею живуть на Дорогожичах. Коли росіяни обстріляли телевежу, в них на балконі вилетіло скло.
– Скотч не допоміг. Добре, що мама там усе забарикадувала коробками з мотлохом. Прабабуся не дозволяла викидати старі шуби, пальта і светри. Тільки тепер холодно.
Поки 10-річні дівчата говорять, мені телефонує далека родичка Наталя з Росії. Ми припинили спілкуватися, коли вкрали Крим. Вітає мене з тим, що Путін наведе лад у країні й у нас стануть дешевшими комунальні послуги, а Зеленського судитимуть. Кидаю трубку.
У неділю Діана пише, що мати принесла хліба, молока й овочів. Сусід купив їм курку, пляшку олії, желейок. Волонтери передали підгузки і мазь від пролежнів для бабусі. Через лежання у ванні відкрилися нові рани. Домовляємося з дівчинкою, що привеземо їй великий пакет чипсів і желейних ведмедиків після перемоги.
"Хоч би що ти там думала, я тобі все прощаю, – пише мені тим часом Наталя. – Хамство й невдячність твої прощаю. У нас одна кров. Шкода, що не вмієте це цінувати".
1 
1
Коментарі