– Підпишіть, будь ласка, петицію за присвоєння моєму синові звання Героя України, – просить у трамваї жіночка. Називається Тетяною. Роздає роздруковані аркуші з посиланням на сайт звернень до президента. – Він загинув під час звільнення Херсона. Маю свідчення, що врятував побратимів, дав їм час передислокуватися. Пожертвував собою.
Фотографую аркуш і віддаю. Жінка каже, що лишилося менш як два тижні, а бракує тисячі голосів. Обіцяю поширити у фейсбуку. За кілька хвилин оголошують повітряну тривогу. Пасажирів просять вийти з трамвая. Разом чекаємо відбою.
– Сашко жив із дівчиною, але 24 лютого вже стояв під військкоматом. Вони обоє на медиків училися. Каже, піду рятувати людей. Але мобілізувався як боєць, а не як медик. Сам так вирішив. У липні приїжджав у відпустку. У серпні загинув. А у вересні я дізналася, що буду бабусею. Забрала його дівчину до себе з орендованої квартири. Добре живемо. Вона – моє благословення. От-от онука має народитися. Я попросила Віку ремонт зробити на свій смак, кімнату для себе й дитячу. Купили все, що треба. Вона плаче, я плачу, але мусимо жити далі.
Обмінюємося з Тетяною номерами телефонів. За тиждень надсилає фото красивої дівчини з величезним букетом квітів. Поруч стоять чоловіки у формі. Один із них тримає немовля.
"Я бабуся! 52 сантиметри і 3900! Отак Сашкові побратими забирали Вікусю з пологового", – підписує знімок.
Заходжу перевірити, як там петиція. Голосів достатньо. Телефоную привітати з онукою.
– Знаєте, недурні люди кажуть, що завжди могло бути гірше. Немає такого болю, який можна порівняти зі смертю дитини. Щодня прокидаюся з діркою в душі. Але могло бути гірше: Сашко міг ніколи в мене не народитися. Краще мати такого сина лише 25 років, ніж не мати ніколи.
2 
1
Коментарі