– Хочу тебе про щось попросити, – телефонує добра знайома Оля. – Мати взяла двох переселенок із Харківщини. Там дівчинка Діана робить манікюр. Піди до неї, щоб мала собі якусь копійку. Вона привезла всі матеріали й апарат для стерилізації. Але тут її не знають та й не йдуть. А тобі яка різниця?
Телефоную Діані. Домовляємося про зручний час.
– Йой, забула ще попросити, – набирає вдруге Оля. – Якщо чесно, ми не говорили про війну. Перед цим мали людей. Почали за вечерею казати, що все одно росіяни нам браття і доведеться миритися. Мама їх вигнали неметеною стежкою одразу. Тепер вирішили цих тем не зачіпати. Діана з мамою мені подобаються. Як захочеш про то говорити, якось акуратно. Не хочеться їх гнати. Хай би жили, доки в них там звільнять.
Діана перед початком роботи показує стерильний оброблений набір інструментів. На столі розкладає свої сертифікати. У телефоні має кілька сотень прикладів робіт. Ціну називає вдвічі нижчу від ринкової. Коли бачу, як старанно працює, думаю, що треба заплатити, як у салоні.
Після закінчення роботи відраховую вдвічі більше, ніж попросила дівчина. Майстриня бере половину.
– Оце перерахуйте на ЗСУ, будь ласка, – каже. – Усі чайові переказую на армію. Працюватиму до вересня. Тоді поїду в один госпіталь допомагати пораненим. У мене освіта медсестри. Там на мене вже чекають.
1 
1
Коментарі