Однією з найгарячіших точок у російсько-українській війні став Маріуполь. Окупанти регулярно обстрілюють й бомбардують місто. Житлові квартали та інфраструктура зруйновані. Жителі вже понад місяць без електрики і зв'язку, їм не вистачає їжі й ліків. Загиблих доводиться хоронити у дворах в імпровізованих могилах. Кількість жертв неможливо підрахувати, за попередніми даними загиблих може бути близько 5 тис. Кажуть, російські мобільні крематорії вже спалюють померлих.
Gazeta.ua розпитала жительку Маріуполя Марину Головньову про окупацію міста, як їй вдалося пережити блокаду та вирватись із небезпеки. До війни Марина працювала туристичним гідом, водила екскурсії Маріуполем. Два тижні разом із сім'єю провела у блокадному місті. Тоді Марина виїхала у Варшаву, а її батьки у Луцьк.
8 РОКІВ НА ЛІНІЇ ФРОНТУ
Маріуполь до початку російського вторгнення розділяли лише кілька десятків кілометрів від ДНР і ЛНР. До війни населення міста становило 450 тис. людей. Зараз в Маріуполі залишилось близько 120 тис.
- За два тижні до початку повномасштабної війни на фоні новин про ДНР і ЛНР, стало дуже тривожно. Відчувала, що війна може початись будь-якої хвилини, але валізи не збирала. Думала, якщо буде вторгнення, то тільки в нашій області. І коли 24 лютого з'явились перші новини, що бомблять всю країну, це був величезний шок.
У нас за місяць до війни було багато іноземних журналістів, які шукали героїв для статей, що панікують, збираються виїхати в передчутті повномасштабного вторгнення. І вони не могли таких знайти. Одні люди не вірили, що Росія нападе. Інші були впевнені, що Маріуполь захищений добре, бо 8 років на лінії фронту і здавалося, що ми як ніхто маємо бути готові до війни.
Напередодні міська рада заспокоювала населення, рекомендацій виїжджати не надавала.
Цей стереотип про Маріуполь, як проросійське місто - зламався. Єдине питання, яке завжди гостро стояло - мовне
- У батьків тривожна валізка була складена з 2014 року. Розклали їх десь 3 роки тому. І навіть вікна весь час були скотчем обклеєні хрест-навхрест. Зняли його буквально минулого літа. Всі люди розслабилися, місто почало розвиватися, дуже багато інвестицій пішло. Були плани будувати аеропорт, новий університет. У міста були дуже амбітні цілі з розвитку туризму Приазов'я. І ми не могли уявити, що може бути реальна загроза. Усі мої знайомі теж тривожні валізки не складали.
У Маріуполі був відсоток людей, налаштованих проросійськи.
- Але на відмінну від 2014 року, вони були абсолютно пасивні. Розуміли, що більшість їх не підтримає, тому вони мовчали. Цей стереотип про Маріуполь, як проросійське місто - зламався. Єдине, що завжди гостро стояло - мовне питання. Але російськомовний не означає налаштований проросійськи. У Маріуполі був сильний стрижень проукраїнських активістів. Питання мови було єдине суперечливе.
АПОКАЛІПТИЧНЕ МІСТО
Маріуполь атакували з перших днів повномасштабної війни, але ситуація загострилась на початку березня. У місті зникла електроенергія, згодом опалення, газ і мобільний зв'язок. Перестали працювати магазини та аптеки.
- 1 березня ми всією родиною дивились звернення нашого мера про те, що ситуація під контролем, все буде добре, спіть спокійно. Як потім виявилося, що записував він його сидячи в Запоріжжі (Чинний мер Маріуполя Вадим Бойченко згодом заявив, що "йому довелося перебувати в іншому місці, щоб координувати всі процеси в Маріуполі, оскільки там не було зв'язку із центральною владою. - Gazeta.ua). Наступного дня ми прокинулись без доступу до інформації. Думали, що це частина спецоперації наших військових, щоб місцеві не втручалися в інформаційний простір, щоб не постили зайвого. Чекали, що зараз наші відкинуть росіян і все буде ок. Про блокаду взагалі не думали. Але ставало дедалі гірше. Згодом зрозуміли, що місцевої влади в Маріуполі вже нема, - додає Марина.
Містяни почали організовуватись із сусідами і розводити у дворах вогнища, щоб готувати їжу. Брали решітки з холодильника, ставили на них сковорідки, каструльки і готували.
Поки ти кип'ятиш на чай воду, то тричі летить літак і треба встигнути забігти у під'їзд
- Ми були сфокусовані на побутових задачах. Звичайні домашні справи перетворились на ціле випробування. Поки ти грієш воду, то тричі летить літак і треба встигнути забігти у під'їзд. Скип'ятити воду на чай займало до години. Конкретно в нас не було гострих проблем з продуктами, бо мали запаси і ми намагалися їх розтягнути. Доставку води організував заступник мера з комунальних послуг Когут. Він є, мабуть, єдиний представник влади, який залишився в місті. Машинами воду розвозили в різні райони, але треба було стояти в черзі по 3-4 години. І в той час над нами літали снаряди. Кожен раз то був шалений ризик.
Коли зникло опалення, квартири не було чим обігрівати. Температура на вулиці була - 8-10 градусів. Кожного дня йшов сніг.
- У квартирі було +2. Було дуже холодно, хоч вікна у нас були цілі. Верхнього одягу ми не знімали взагалі - ми в ньому спали, їли, ходили.
Маріуполь почав перетворюватись на непридатне для життя місце саме через мародерство
- У перші дні, коли тільки одна ракета прилетіла в центр, то будинки і вулиці ще були цілі. Але вже місто виглядало апокаліптично, бо всюди скло валялось, були зламані магазини. Маріуполь почав перетворюватись на непридатне для життя місце саме через мародерство.
Першими почали зламувати магазини техніки. Виносили телефони, планшети.
- Бачила з вікна наших сусідів, які несли додому якусь техніку, барні стільці – речі, які абсолютно їм не потрібні. Одна справа, коли людина заходить у магазин і бере підгузки чи дитяче харчування, а інша - коли розкрадає дорогу техніку.
Супермаркети припинили працювати, як тільки вимкнули електрику. Залишалося ще кілька приватних магазинів, але вони продавали продукти по шалених цінах. Мішок картоплі на 10 кг коштував 600 грн.
- Через 2-3 дні мародери почали зламувати супермаркети. В них стояв шалений сморід через зіпсоване м'ясо і рибу, бо холодильники не працювали. Продукти можна було роздати людям, вони б зберігали їх на балконах, бо був мороз. Але пошкодували давати безкоштовно - і все зіпсувалось.
Сирени повітряної тривоги у Маріуполі не працювали, наголошує Марина.
У Маріуполі ми дізнавалися про загрозу авіанальоту, коли безпосередньо чули сам бомбардувальник. Ховались і слухали, коли впаде перша бомба, потім друга, адже бомбардувальник несе їх дві
- Вперше їх почула, діставшись Запоріжжя 17-го березня. У Маріуполі ми дізнавалися про загрозу авіанальоту, коли безпосередньо чули сам бомбардувальник. Ховались і слухали, коли впаде перша бомба, потім друга, адже бомбардувальник несе їх дві. Потім ще пару хвилин – раптом бомбардувальник не один. Якщо було тихо, то в принципі можна виходити і далі йти по своїх справах. Навіть діти знали цю схему.
У місті також була недостатня кількість укриттів.
- У нашому будинку не було підвалу, тому ми спали в квартирі і сподівалися, що виживемо. Намагались піти у підвали сусідніх будинків, але там нас не впускали. Одні нам сказали, що стрілятимуть по ногах, як по мародерах, якщо ми намагатимемося в їхній підвал спуститися. Останню ніч ми ночували в індустріальному коледжі, бо в квартирі вже було страшно. А там товстезні метрові стіни і вони хоча б не тряслись від вибухів. А тоді вони були страшні. В ту ніч розбомбили центральний універмаг, який був за 300 метрів від коледжу. У ньому повилітали всі вікна. Але стіни нас захистили.
ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВАКУУМ
Мобільний зв'язок від Київстару зник 2 березня. Ще певний час працював Водафон. Зрідка мережа з'являлася в окремих районах міста. Люди опинились в інформаційній ізоляції.
- Ми не розуміли, що робиться в інших районах міста. Чули історії людей, які приходили і казали, що в них нема пів будинку, але ми не дуже собі це уявляли. Коли вибрались і побачили всі фото і відео, були абсолютно приголомшені, - веде далі Марина.
- Більшість часу ми проводили в чергах. Там обмінювались новинами про те, хто що знав. Бо дехто міг зв'язатись з іншими містами і так дізнатись, що відбувається. Потім почав з'являтись Київстар в кількох точках по місту. Але можна було додзвонитись з 20-30 разу. СМС приходили не всі.
Настрої у чергах були однозначні - усі за Україну.
- Жителі точно розуміли, де вороги, а де захисники. І коли солдати приїжджали під Драмтеатр, люди були дуже вдячні їм. Уявіть, у них йде боротьба на передовій, але вони встигають подумати про те, щоб об'їхати склади навколо міста і дістати щось необхідне для людей. Якби мародери б не зламали магазини, то захисники могли б ті продукти порівну розподілити між людьми. А так хтось мав 10 кілограмів рису, а в когось взагалі нічого не було. Але мародери розікрали основне, тому там лишились хіба солодощі. А на цьому довго не протягнеш. Тому й зараз голод.
Вона вийшла у двір розігріти їжу, поруч упав снаряд, жінку розірвало на шматки, він зібрав їх у пакет і відніс у гараж
Військові кожного дня привозили у Драмтеатр харчі, ковдри, одяг. Інформували людей про новини з передової.
- Це мав би робити мер. Я сподіваюсь, що його судитимуть за законами воєнного часу, бо він зрадник. Не налазить на голову, як так можна було зробити. Він втік на перший чи другий день, бо нібито в нього важлива нарада у Запоріжжі. У супроводі кількох автоматчиків просто покинув людей. Ми перші дні чекали на Драмтеатрі побачити його з рупором, щоб він тримав людей у курсі. І якби не військові і поліцейські, які приїздили кожного дня і ділилися новинами з передової, ми б були у повному інформаційному вакуумі. Вони привозили інформаційні листівки. Остання була 10 березня. Далі не було можливості їх друкувати. Бо все в місті працювало на бензинових генераторах. Бензин був найціннішим, його намагались економити. А от гроші знецінились.
Драмтеатр був негласним координаційним центром у місті.
- Якось приїхали поліцейські і один чоловік розпитував, що йому робити з трупом сусідки. Вона вийшла у двір розігріти їжу, поруч упав снаряд, жінку розірвало на шматки, він зібрав їх у пакет і відніс у гараж. Я тоді подумала, що зараз і сюди може прилетіти снаряд, нас усіх так само розірве на шматки і про це навіть ніхто ніколи не дізнається, - додає Марина.
Єдина радіохвиля, яка була доступна в місті - радіо "Новоросія".
А раптом Путін помер, а ми про це не дізнаємось
- Ми у відчаї вирішили слухати хоча б його, щоб розуміти, що відбувається. А раптом Путін помер, а ми про це не дізнаємось. Там такий брєд несли, наприклад, що в Драмтеатрі штаб "Азова". Але ж люди бачать, що там діти, цілі сім'ї, які втратили квартири. Ми перестали слухати це радіо, бо тільки гірше собі робили.
15 березня від знайомих родина дізналась, що відкрили "зелений коридор". Умовний, бо припинення вогню Росія не дотримувалась. Люди потрапляли під обстріли, не всі доїжджали до Запоріжжя.
- Наша міська рада написала про коридор на своєму сайті. Маріупольці тоді вже 2 тижні взагалі не мали зв'язку. Хтось зміг додзвонитись до рідних. І просто по сарафанному радіо ми дізнатись, що є коридор. Але це було чисто везіння. Дуже багато людей залишилось у Маріуполі, бо не знали про цю можливість.
Тривожні емоції та переживання блокувались, стверджує Марина.
- У нас не було часу депресувати, вганяти себе в негативні настрої. Була впевнена, що виберемось. Іноді це все сприймалось, як щось, що відбувається не з нами. Здавалося, що спостерігаю зі сторони, що це не насправді. Найстрашніший момент, який повернув до реальності – це коли підірвали Драмтеатр. Усі вірили, що це найбезпечніше місце в Маріуполі. Що росіяни ніколи не наважаться скинути бомбу на нього. У театрі на дверях був напис "Подумай, перед тим як виходити, це може бути небезпечно для життя". Це місце було, як храм. Нам здавалось, що абсолютно недоторканне. І коли вони на нього скинули бомбу, це була остання крапля. Зрозуміла, що нема на що сподіватись і росіяни ні перед чим не зупиняться.
ДРАМТЕАТР - НАЙБЕЗПЕЧНІШЕ МІСЦЕ
16 березня російська авіація скинула на Драмтеатр бомбу. В приміщенні перебували здебільшого жінки, яких перевели із розбомбленого напередодні пологового будинку, а також сім'ї, які втратили житло. Перед Драмтеатром був великий напис на асфальті "Діти", але пілота це не зупинило. У результаті атаки загинули понад 300 людей.
- Усі знали, що в Драмтеатрі було велике бомбосховище, тому йшли туди. Там можна було переночувати, отримати мінімальну їжу, одяг, ковдру, бо дехто приходив ні з чим. У піковий момент у Драмтеатрі було до 2 тис. осіб. Люди були на всіх трьох поверхах і в підвалі. Волонтери, які були акторами цього театру, не впускали тільки в залу зі сценою. Це було найвразливіше місце - мало металевий дах. Якби бомба влучила туди, точно б ніхто не вижив.
Жертв могло бути набагато більше, стверджує Марина. За дві доби до цього люди почали виїжджати з театру, хоч не знали чи є офіційний "зелений коридор".
Дах піднесло на метрів 20 вгору і той впав зі страшенним звуком. Все було в пилюці, диму. То був повний шок
- За пів години до вибуху в Драмтеатрі ми шукали наших друзів, щоб сказати, що виїжджаємо. Їх не знайшли, але батько вирішив повернутись ще раз. Він якраз мав переходити дорогу, як на театр впала бомба. Каже, дах піднесло на метрів 20 вгору і той впав зі страшенним звуком. Все було в пилюці, диму. То був повний шок. Ми тоді просто сіли в машину і виїхали через цю стіну диму під постійні вибухи і розриви снарядів. Це просто нестерпно було. Я думала, Боже, там вже нема в що стріляти.
Сім'я разом із колоною інших авто виїхала в Запоріжжя.
- У машині ми всі мовчки плакали. І це був перший раз, коли ми дали вихід емоціям. Бо до цього треба було тримати себе в руках, щоб діставати інформацію, щоб вижити, щоб вчасно сховатись під час бомбардувань. Ми розуміли, що швидше за все друзі загинули, але ми продовжували їм телефонувати. Вони там жили на першому поверсі театру, бо в підвалі не вистачило місця. У них не було навіть шансів.
Російська авіація скинула бомбу близько 10 ранку, в цей час у Драмтеатрі давали сніданок.
- Там була імпровізована польова кухня. Волонтери варили суп з одною горошинкою на всіх - просто з того, що залишалось. Під час сніданку було багато людей всередині. Тільки на третій день ми змогли зв'язатись з друзями і виявилось, що вони дивом вижили. Під час бомбардування були якраз біля виходу, тому одразу вибігли, сіли в машину і виїхали. І ми весь цей час рухались в одній колоні машин і про це не знали.
Оскільки у місті досі нема мобільного зв'язку, то доля багатьох людей невідома.
- Мої знайомі з 2 березня не виходять на контакт. Колега з 5-річною дочкою і мамою, друг, хлопець із ЗСУ, що жив у найгарячішому районі Маріуполя на Лівому березі - нічого про них не знаю. Сподіваюсь, що вони просто без зв'язку і скористаються можливістю вибратись. У місті залишився мій 83-річний дідусь. Ми тримаємо зв'язок через сусідів. З ним все в порядку. Зараз думаємо, як його витягнути. Дядько шукає машину, якою можна було б його забрати. І яку не шкода було б кинути в Маріуполі, в разі чого.
СУЦІЛЬНА РУЇНА
90 відсотків Маріуполя зруйновано, за офіційними даними. На відбудову міста знадобиться щонайменше 11,5 млрд доларів.
- У групі Telegram побачила фото, який вигляд має квартира батьків, де я провела дитинство. Там вигоріли вікна, нічого не збереглося. І не стільки шкода за матеріальними речами, що там залишились, а те що ми втратили дім. І навіть після перемоги нам не буде куди повернутись. Коли ми були в Маріуполі, я думала, було непогано хоча б на годину росіян поселити в наше місто. Щоб вони так в холодних квартирах під бомбами сиділи, як ми. Зараз вважаю, що цього замало. А що не замало – навіть не уявляю, - продовжує Марина.
І не стільки шкода за матеріальними речами, що там залишились, а те що ми втратили дім. І навіть після перемоги нам не буде куди повернутись
- Не знаю, як змагатись з російською пропагандою. Вони роблять злочини проти людства і заявляють світові, що це зробили ми. Це настільки очевидна брехня, що навіть не знаходять аргументи, щоб їй протистояти.
Відбудова Маріуполя можлива тільки, якщо залишиться під контролем України.
- Зараз там ДНР призначили очільника міста колаборанта Іващенка (4 квітня окупанти обрали свого "мера" Маріуполя Костянтина Іващенка, він колишній представник від ОПЗЖ - Gazeta.ua). І ведуть себе так, наче Маріуполь вже частина Росії чи ДНР.
- Весь історичний центр міста - просто одна суцільна руїна. У нас було багато планів, щоб поновлювати мозаїки, бо в Маріуполі їх багато. Хотіли надати статус історичної пам'ятки Першій жіночі гімназії, вона з кінця XIX століття. А зараз від неї залишилось три стіни. А там був музей з унікальними експонатами. Також бомба влучила у Художній музей, де було три оригінали Архипа Куїнджі (Український живописець-пейзажист XIX ст, уродженець Приазов'я - Gazeta.ua).
У Маріуполі було 6 будівель, які мали статус пам'ятки державного значення. З них вціліла тільки одна - водонапірна вежа.
- Думаю, що її врятувало те що вона поблизу церкви московського патріархату. До речі, туди не впускали людей, хоч там дуже міцна конструкція. Вона була б прекрасним сховищем. Потім бачила сюжет зі зруйнованого Маріуполя, показували її і казали: "От церква вціліла, бо з нами був Бог".
Вважає, що розбомблений Маріуполь можна буде відновити.
- У Варшаві після Другої світової старе місто було вщент зруйноване. Поляки відновили стилізовані будинки так, що й навіть не відрізниш. У кращому випадку нас таке чекає. Тим більше, що в Італії вже меценати знайшлись, які Драмтеатр хочуть відбудувати. Все це можливо, тільки якщо Маріуполь залишиться українським. Але на фоні останніх новин, що Росія перекидає війська на схід, у мене песимістичні відчуття. Невпевнена, що в мене знайдуться сили повертатись в Маріуполь і бачити його таким, яким його зробила Росія. Але якби у мене була можливість допомагати у відновленні міста, я була б щаслива. Після перемоги хочеться повернутись в Україну і обійняти батьків.
45
тисяч жителів Маріуполя загарбники насильно депортували під час воєнних дій у так звану ДНР і Росію. Подальша доля людей поки невідома. Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова повідомила, що загалом у РФ насильно вивезли 400 тис. українців, станом на 31 березня.
4 
79692
Коментарі