Тиждень тому Україна провела перший обмін військовополоненими з Росією. Він проходив у форматі "10 на 10". Серед звільнених захисників - прикордонник 32-річний Роман Грибов, який українцям найбільше відомий фразою: "Русский военный корабль, иди на*уй!".
Промовив її 24 лютого під час оборони острова Зміїний у Чорному морі. Тоді до української землі підпливли російські кораблі. Зв'язавшись із прикордонниками, один з окупантів запропонував скласти зброю і здатися. У відповідь почув вищезгадану фразу. Почався бій. Частина прикордонників загинула. Роман з іншими побратимами опинився в полоні.
Широкому загалу фраза про корабель стала відома ввечері 24 лютого, коли аудіозапис переговорів з'явився в інтернеті. Вислів моментально набув популярності - його пишуть на білбордах у містах, використовують у відеороликах, цитують відомі люди.
Роман Грибов - родом із міста Золотоноша Черкаської області. Закінчив там школу та місцевий ліцей за спеціальністю машиніст бульдозера.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала в рідному місті прикордонника. Поговорила про відомого земляка з місцевими жителями та людьми, які знайомі з родиною Грибових.
КРИК ДУШІ
Золотоноша - невелике містечко майже за 30 км від Черкас. На приміському автобусі туди їхати хвилин 40. Білет коштує 58 грн - на 8 грн дорожче, ніж до повномасштабної війни.
Майже все золотоніське "торговельне життя" вирує в центральній частині міста. Тут розташовані найбільші магазини та супермаркети. Продуктові крамниці нині найпопулярніші серед населення - майже до всіх стоять черги.
Понад трасою на Черкаси під деревами розмовляють двоє місцевих чоловіків. Один - у тонкій спортивній куртці, сперся на велосипед. Інший представляється 35-річним Олександром, але просить кликати його на псевдо - "Партизан".
- Романа знаю з дитинства. Живемо на одному куті, - говорить. - Він тиха та спокійна людина. Але ми спілкувалися з ним мало. Майже не зустрічалися в компаніях. Про те, що він на тому острові - ніхто не знав. Але новина про нього швидко облетіла містечко, коли повідомили про смерть усіх на Зміїному (в перший офіційних зведеннях після бою на острові повідомляли, що всі його захисники загинули. Пізніше інформацію уточненили і виявилося, що частина прикордонників потрапила в полон до росіян. – Gazeta.ua). Ота його фраза - це був крик душі у той момент. Накипіло в людини! Але сказав те, що нада. Послав їх туди, де їм і місце.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Над головою пролетів літак і десь бахнуло. Зрозумів - щось відбувається": як добровольці зі зброєю захищають Полтаву
Самого Олександра війна теж зачепила - він втратив роботу у Києві.
- Допомогу від держави отримати не можу, бо працював неофіційно. Вже наче й повертатися можна в столицю, бо спокійніше стало. З другого боку глянув, що там творилося, і по відео зрозумів – місця, де я жив, уже немає, - пояснює "Партизан". - Золотоноша ж про війну дізналася вранці 24 лютого, як усі прокинулися і почали збиратися на роботу. Вибухів ніяких не чуємо. Один раз тільки гахнуло так, що люди повибігали з дому. Виявилося, то наша ППО спрацювала. Загалом у Золотоноші майже нічого не змінилося після початку війни. Тільки людей стало менше на вулиці і все подорожало. Намагаємося жити далі.
Роботи в місті почті немає. Та і багато позакривалися через войну
Роман Грибов живе практично на околиці Золотоноші. Олександр погоджується показати шлях. Дорогою привертає увагу великий машинобудівний завод. Колись там працювало багато людей, виробляли автозапчастини на весь СРСР. Нині ж підприємство втратило потужності. Про промислове минуле нагадують лише високі цегляні труби та пусті склади з вибитими вікнами.
- Тут було найбільше виробництво техніки в Радянському Союзі, - розповідає Олександр. - Створювали запчастини, верстати. Погано, що зараз закрито, бо сотні людей мали б роботу. Завод намагалися відновити, але зрештою виявилося, що нікому він не треба. Шкода, бо роботи в місті почті немає. Та і багато позакривалися через войну. Але люди не виїжджають. Навпаки - сюди прибувають переселенці. Їх розселяють у школах та садках, кормлять.
СУСІД, У СМЕРТЬ ЯКОГО НЕ ПОВІРИЛИ
Річка Золотоношка тече майже центром міста. Близько до неї, одразу за житловими кварталами - порослі сухою травою та очеретом плавні.
Більшість містян пересуваються Золотоношею на велосипедах чи мопедах. Жінки з дитячими візочками неквапливо гуляють прибраними тротуарами. Чимало людей ідуть додому з великими пакетами, які набиті продуктами.
У місті багато приватних осель і п'ятоповерхових будинків. Набагато рідше зустрічаються вищі будівлі.
До продуктового "Гастроному" поряд з автобусною зупинкою поволі йдуть чотири літні жінки. Спиняються під парканом хати.
- Знаєм і Рому, і його матір, - бере слово 70-річна Наталія в довгій синій куртці. Прізвища та по-батькові не називає. - Про те, що він був на острові, ми по тєлівізору побачили. По фотографії його взнали.
- На його слова ми положитєльно відреагували, все правильно сказав. Наш герой! Хороший хлопчик і в дитинстві таким був, - долучається до розмови 75-річна Ольга Григорівна. Вона понад 50 років викладала англійську в школі №3, де навчався Грибов. - Учила Романа десь із класу шостого. Добрий, не бандіт. Здібний, хоча і не завжди уроки вчив. Ну як усі хлопчики. В мене з ним проблем не було. Ні по дисципліні, ні по уроках. Поганого і від інших про нього нічого не чула. Коли про нього всі дізналися, то я родичам в Одесі написала: "Це мій учень, сусід і син знайомої".
Його мати дві неділі плакала, як сказали, що на острові всі загинули
Ольга Григорівна підтримувала матір Романа, доки він був у полоні.
- Ми спершу думали, що він загинув. А тоді невістка пише: "Ура, наш сусід живий!" - додає вчителька.
- Його мати дві неділі плакала, як сказали, що на острові всі загинули. Говорила: "Я не повірю, доки не побачу його в труні!" - бере знову слово Наталія. – В Романа друзі хороші. Мій Андрій із ним товаришує. Зразу сказав: "Мам, я не вірю у смерть друга. Вчора з ним тільки говорив". Сьогодні їх уже разом бачила. Стояли біля аптеки з хлопцями. Всі по формі. Ромка, думаю, далі піде служить. Він удома всидіти не зможе.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Поки Путін не здохне – нічого не скінчиться": як вокзал у Львові став форпостом для сотень тисяч утікачів від війни
Жінки пишаються, що фраза про корабель стала всесвітньо відомою.
- Мені з Херсона рідні писали були, що Роман вже у Золотоноші. А я хвалилася: "Так він ще й з нашого двору", - гордо додає Наталія. - Слава Богу, що вернувся. Видно, виміняли.
- Як вас застала велика війна? - запитую наостанок у подруг.
- Були шоковані. Це страшне. Сину зранку дзвонила, а він не брав. Потім передзвонює: "Вставай! Війна почалася!" - згадує 24 лютого Наталія. - 1941-го на нас обіщали не нападати, але напали. Так оце і тут. Жалко людей. Сумніваюся, що скоро все закінчиться. Що ти отим росіянам зробиш, для яких Путін - то усе? Вони вірять, що їм розказують. У колежанки Тані дві сестри в Сибірі живуть. Раніше все туди від нас відсилалося - варення, сало, олія. А зараз кажуть сестрі: "Нє звані нам больше! Ти - бандеровка!". Я оцього всього ніколи не пробачу.
БЕЗГРАМОТНІ РОСІЯНИ
У місті лунає сирена, але перехожі не поспішають бігти в укриття. Двоє чоловіків спокійно допивають каву біля крамниці.
- Ми вже звикли (до повітряних тривог. - Gazeta.uа). Вибухи в нас, буває, чути. Але то учєнія десь, - каже 35-річний Олександр у легкій кофтині в білу смужку. - Я ніколи не міг подумать, шо оце таке почнеться. Років 10 тому був на роботі в Данії. Там мене питали: "Звідки приїхав?" Не знав, що і казати. Бо коли говорив, що з України, то всі дивувалися: "Це де?" Натомість легко асоціювали тебе з державою, коли казав "рашен". Сьогодні ж усе змінилося. Та і ми тепер не захочемо общатися з росіянами. Вони ж безграмотні - Бандера помер 1959 року, а вони його досі по лісах шукають!
Бандера помер 1959 року, а вони його досі по лісах шукають
Друг Олександра посміхається.
- Ромка правильно їх послав. Там і місце оцим оркам, кацапам. Виразив мнєніє кожного українця, - випалює.
РОЗРИВ СЕРЦЯ
Залізні двері старого магазину відчиняються зі скрипом. Посеред зали стоять холодильні камери, а на кам'яній підлозі - ящики з мороженими продуками. Їх привезли нещодавно.
Ціни на продукти тут у середньому на 20% вищі, ніж у великих супермаркетах.
- Я знаю его. Он с моим племянником в одной группе садика был, - розповідає про Грибова продавчиня в блакитному фартушку. Темне волосся акуратно прибрала у хвостик. - Они у нас бравые ребята. Дружба у Ромы заключается в верности. Если его предают - очень обижается. Сам он никогда не предаст, на выручку придет. Маму мою уважал. Воду всегда носил – надо или не надо. Очень мягкий парень. "Його мама не пестила", но у него большое уважение к женщинам, хорошо воспитала.
Родину Грибових знає давно, бо живе в сусідньому підʼїзді. Новини про Романа всі знайомі сприймали дуже болісно та зі сльозами на очах, говорить жінка.
- Мне даже дочка звонила и говорила: "Не поверю, что с Ромкой такое произошло!" Таня вообще… Была подавлена - это ничего не сказать. Выходит в девять утра на улицу и рыдает: "Он живой!". Зачем только было говорить, что погиб. Это ж разрыв сердца можно получить, это было жестоко!
Германия 70 лет не могла отмыться, а они и за 100 лет не факт, что это сделают
Росія довго розплачуватиметься за злочини проти України, додає наостанок знайома Грибових.
- Германия 70 лет не могла отмыться, а они и за 100 лет не факт, что это сделают. Они там все зазомбированые. Зато мы сплотились. Вся Украина вместе.
До прилавку підходить сивий чоловік із бородою.
- У Бєлгороді взрив у них був (30 березня в російському Бєлгороді підірвався склад із боєприпасами. - Gazeta.ua). Шо насєлєніє зробило? Сумки в руки і тікать! А наші сидять. Немає вообще города, а наші розбирають завали.
НЕ ПУБЛІЧНІ ЛЮДИ
Роман Грибов із матір'ю Тетяною Рудольфівною живуть у квартирі, з балкону якої регулярно вивішують український прапор. Своєї родини у військового немає.
- Справжні герої не живуть у розкошах. Нас із ним життя загартувало. Мешкаємо в старій квартирі, - розповідає Тетяна Рудольфівна по телефону. - Я завжди була талановита, але за станом здоров'я мало де можу знайти роботу. Довго хворіла й було важко у житті. Але тоді на мою сім'ю ніхто не звертав уваги. Всі тільки зараз нас побачили, - невдоволено говорить жінка.
Вона працює двірником. І зізнається, що мізерної зарплати ледве вистачає на проживання. Наостанок просить зателефонувати їй наступного дня й обіцяє особисту зустрів. Проте вранці міняє рішення.
Не хочу, щоб піарилися на моєму синові
- Ми не публічні люди і я не хочу, щоб піарилися на моєму синові. Цей розголос тільки робить його ціллю для ворога, - пояснює Тетяна Рудольфівна. - Та і за місяць я дуже напереживалася. Тільки тоді ніхто не приходив.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Не думали, що Путін достане. За лісом же Польща": як у селах біля Яворова пережили моторошну ракетну атаку
Європа і США зараз намагаються відкупитися від України, але реальної допомоги від них немає, додає жінка наостанок. І зауважує - справжніми героями зараз є тільки захисники держави, які стоять на передовій.
Роман Грибов від спілкування відмовився.
3 
79692
Коментарі