Комусь війна переламала в кількох місцях хребет, а когось вивільнила - Володимир Рафеєнко

9

Твір мистецтва — це така сама структура, дуже подібна до структури особистості людської. Вона має свій власний зміст, котрий ніколи не повторюється. Цей самий зміст люди часто не зчитують. Цьому я і навчаю студентів уже другий рік, - розповідає Валодимир.

Справа в тому, що людина не змінюється відколи була створена. Змінюються контексти.

Вся література, театр і кінематограф — це машини відтворення в людях людськості. А людськість не залежить від змісту епохи. Люди різні — носять різні костюми, говорять про різне, проживають свої долі в різних країнах. Але суть не змінюється. Тому я можу читати Софокла і, не знаючи, як жив і про що думав грек афінського полісу, я чомусь можу розуміти його твори. Як міг Софокл 2 з половиною тисячі років тому написати щось, що мені близьке? А от міг. Я зустрічаюся у його творах з механізмом, що відтворює в людях людськість.

Так. Дуже важко відтворювати сенси людські, коли точиться війна. Порушуються всі закони — моральні, етичні, юридичні.

Найстрашніше в умовах війни для людини — що стає неможлива культура. А культура — це якесь поле людське, в котрому тільки людина і може існувати. Настає війна — і руйнуються культурні інституції, які підтримують людину. Це трагедія, бо нема за що зачепитися.

Перша частина роману "Довгі часи" написана в дусі казки. А друга — реалістична і навіть натуралістична. Якби я писав тільки казку, це було б нечесно. Бо війна — це не казка: там людей вбивають. Там руйнуються долі людські.

Казка - це як культура. Це якісь такі первісні речі. Легенди, казки, сміх, молитва — це те, що підтримує людину. Те, що не здатна зробити моя рука і моя воля, може зробити моя уява. Склеїти цей світ, що зараз розколовся на мільйон різних шматочків.

Донбас нічим не відрізнявся від інших регіонів України. Він мав свій історичний і політичний бекграунд. Середовище було таке, як у кожному місті. У певному сенсі світліше. У нас було дуже багато інститутів, академій, університет, потужні технічні вузи.

В будь-якому іншому регіоні України, якби Росія ввела туди свої війська, була б така сама темрява за три роки, як на Донбасі.

Звичайно, що схід був ближчий до Росії. Промислові виробітки шахтарські починалися біля Донецька, а закінчувалися біля Ростова. Зараз так само. Мова міст була російська. В селах дуже багато і дуже довго говорили українською, але після війни на відбудування шахтарського краю на металургійні підприємства завозили дуже багато російських спеціалістів. Також після голодомору заселяли наші села вихідцями з Росії, з Поволжя. Ця політика, звичайно, дала свої наслідки.

 

Так, я думаю, що це була спецоперація, і що вона готувалася дуже заздалегідь.

В регіоні за 10-15 років до війни почало виходити багато змі російською мовою. І як мені казали, на гроші російські. Приїздили люди з Росії, поселялися і в Криму, і на Донбасі. Я думаю, що це було не раптово.

Але, не зважаючи на все це, коли почалися російські мітинги, донеччани обходили їх десятою дорогою. Ми мешкали в центрі міста. Ми бачили, як на мітинги по 15-20 автобусів з-під Ростова завозили людей з георгіївськими стрічками. Їх підтримували хіба одиниці — пенсіонери. Ці люди хотіли б приєднатися навіть не до Росії, а до Радянського Союзу. Це їм вдалося. Бо Росії вони нафіг не потрібні. Мені дуже шкода цих людей, обманутих перш за все власною неосвітченістю.

Я не можу нікого засуджувати. Багато донеччан після початку війни виїздили сюди, але не змогли знайти притулок, дах над головою. І повернулися. Як вони там мешкають, я не знаю.

Перед ким повинна зараз виправдовуватися донецька пенсіонерка? На її землю прийшли окупанти і почали там стріляти.

Багатьох людей, які там залишилися, поважаю. Розмовляю з ними по скайпу, знаю, скільки там болю. Вони бояться всього, нічого не розуміють. Кажуть: нас усі вбивають: і ті, й інші.

В романі є певні історії про конкретних людей. Коли роман вийшов, я персонажам роздаровував ці книжки.

Всі ці новели реальні. Всі персонажі теж. Хтось залишився там досі, хтось виїхав і мешкає зараз у Києві. А хтось уже виїхав з країни і ніколи не повернеться сюди.

Одна з новел — про мого друга-фотографа. Зараз він мешкає у Києві і працює тут. А в романі він гине. Коли подарував йому примірник, запитую: ну як тобі? Він такий блідий-блідий стояв.

Він довго не міг знайти тут роботи. Гроші закінчилися. Тому повертався назад в ДНР. Мав там квартиру в центрі міста. Був уже на кордоні між Україною і окупованою територією, коли йому зателефонував роботодавець з Києва: нам підійшло ваше резюме. І він повернувся. Йому дуже пощастило. Бо там би він збожеволів. Він дуже інтелігентна проукраїнська людина. Але українською розмовляти зовсім не може.

Коли я приїхав сюди три роки тому, я двох слів не міг зв'язати українською. Я ніколи нею не розмовляв до цього, хоча читав — Жадана, Андруховича, Забужко. Пробував перекладати українських поетів перед війною. За рік до того щось в мені загорілося. Я захотів видати книжку сучасної української поезії в перекладах на російську мову — саме для нашого регіону, для тих людей, які не будуть читати українською, бо чи не вміють, чи не бажають.

Більшість людей, з якими я спілкуюся тут, це українські поети і письменники. Вони прийняли мене до свого кола. Може, не всі. Дехто і досі, може, мене зневажає — за те, що я переселенець, що я публікувався в Москві.

Мене видавали деякі крупні видавництва Москви, я маю дві російських премії. "Руська премія" - для негромадян Росії, котрі пишуть російською мовою. За роман "Демон Декарта" я взяв першу премію — серед багатьох учасників з 40 країн світу. Мене публікували найстаріші літературні журнали Москви — "Новый мир" і "Знамя".

Звичайно, коли я приїхав сюди, мене ніхто не знав: мене ніколи тут не видавали: не мав ні читачів, ні публіки, ні видавців.

Друзі в перший рік війни запрошували в Росію — пропонували безкоштовну євро-дачу під Москвою. Було важко без даху над головою. Грошей майже не було, як заробляти ці гроші, я і досі не уявляю. Якщо є на три-чотири місяці, то й добре.

 

Навіть думки не було погодитися. Совість просто повинна бути якась. Чисто по-людськи: все моє ближче коло виїхало в Україну. Куди би я поїхав сам? Мені зараз уявити собі важко, як би я мешкав там, знаючи, що тут таке відбувається. Та я повісився б, хай Бог ухиляє. Виїхати в Росію — це така ж спокуса, як накласти на себе руки. Теж спокусливо іноді буває. Певні речі робити ніколи не можна.

Новий роман пишу зараз українською. Я іноді уже забуваю, що це не рідна мені мова. Бо рідна все ж таки російська, і це ніколи не зміниться. Вона на клітинному рівні в мене. А українською я тільки починаю говорити. Іноді я вже навіть мовчу українською. У цьому проблема — навчитися мовчати українською. Бо говорити так сяк я вже можу. А от мовчати українською — це велика школа. Я не впевнений, що колись я її закінчу на 5.

Мені потрібно ще заробляти на життя — веду курси. Мені потрібно щось одне — чи писати роман, чи займатися комерційним текстом. Поєднувати я не можу.

Був у червні у Відні. Все облишив і тільки писав. Оце було щастя. Я знав, що в мене було що поїсти. Готував собі сам, знав магазинчики віденські.

Ні. У мене є фейсбучні друзі, скажімо, Андрій Бондар, котрий реагує на всі ці речі. Я дуже йому вірю, бо він дуже порядна і чесна людина. Мені не потрібно самому аналізувати. Є кілька інших блогерів, на яких я підписаний. Мені достатньо їх бачення. Вони різні — хтось більший націоналіст, хтось такий собі демократ. Але вони наші. Мені вони зрозумілі.

Я до війни ніколи не читав газет і не дивився телебачення. Телебачення я не дивлюся вже років 15-20. Це і непотрібно, і неприємно. Це вбивати свій час.

Політика — це така справа, яка може бути мистецтвом. Але таких політиків я зараз не знаю в нас. Політика — жорстка річ саме тому, що вона робить з людей тварин. Вона грає на тваринних інстинктах, вона маніпулює людьми. Я не люблю, коли мені всього не кажуть. Я принципово не вступаю в мовні і фейсбучні сварки. Мені вистачає свого болю.

Але я розумію, що все-одно я не можу побачити реальну картину того, що відбувається. Потрібно робити те, що ти вмієш. Я вже ніколи не стану ні політиком, ні космонавтом. То хай я хоч стану письменником.

 

Є таке. Дорослішання — це така справа, яка може бути тільки індивідуальною. Я не можу сказати за всіх.

Мені здається, прикмета дорослішання українського суспільства — що ми все ж таки менше звертаємо увагу, що про нас кажуть в Москві. У нас є власні проблеми, власна культура, у нас є власний свідомо прийнятий тренд. Ми повільно, важко, але все ж таки рухаємося в сторону європейського центру мислення.

Я небагато, але був у центральній Європі: в Німеччині, в Польщі, в Англії, у Відні побував. Я завжди намагаюся спілкуватися з людьми. Я бачу що саме Європа — наш контекст, а не Саратов чи Ростов. Хоча б тому, що європейці не вважають нас своєю власністю.

Я наразі не можу читати російських письменників, не дивлюся їхній кінематограф. Просто не можу. Дивлюся фільми європейські, американські. Коли потрібно розважитись — вмикаю шведські серіали. У мене думки немає дивитися щось, що народжене в Росії. Розумію, що це в мене не дорослішання, а травматичний більше досвід.

Але подивіться на молодь. Мій син навчається в архітектурній академії, на факультеті програмування. Він вільно спілкується англійською. В нього більше англомовних друзів, ніж російськомовних. Це його світ. Всього лиш наступне покоління після мене. Але я вже бачу принципову зміну. Він уже людина проєвропейська. Він вивчає самотужки німецьку. Англійською він, може, навіть вільніше володіє, ніж російською. Це дуже невимушено. Це його буття, котре сформоване в тому числі, як це не страшно казати, і цією війною. Комусь війна переламала в кількох місцях хребет, як мені, а когось вивільнила, як мого сина.

Син може працювати як в Україні, так і в Європі. Це його простір. Я людина інша. Я народився в Радянському Союзі, всі роки свої мешкав у Донецьку. Я домашня людина, дуже не любив подорожувати. Мав лише два рідних міста — Донецьк і Алупку в Криму. Я там з дитинства відпочивав. Тобто в мене забрали дві маленькі батьківщини. Я не можу поїхати ні в Донецьк, ні в Крим.

Як у Томаса Вульфа: "додому вороття немає". Немає вже того дому і ніколи не буде того Донецька, який був раніше. І там уже немає мені місця. Навіть якщо доживу до того моменту, коли Донецьк стане українським містом, я, може, і приїду туди колись, але жити я там не буду. Є певні речі, які не мають принципу повороту.

Вони не стріляли, вони дуже ввічливо займали місто перші тижні. Я з ними не спілкувався. Я просто їх у своє місто не кликав. А вони в нього прийшли — в моєму магазині з автоматами горілку купувати.

Приятель проросійських поглядів казав мені: "Оце захисники прийшли". Кажу: "Слухай, а від кого захищати? 45 років ми з тобою тут промешкали. Від кого нас потрібно було захищати?" - "Та ні, ти не розумієш. Це ж Правий сектор на танках зараз сюди приїде..." Ми так там Правого сектора і не побачили, а "захисників" — так.

 

Зараз я полюбив гриби збирати. Ніколи не збирав. У нас не було, де - степ. А тут теща з дружиною навчили. Я люблю ходити просто по лісу. Воно заспокоює і лікує. Навіть в цих порівняно з іншими переселенцями рафінованих умовах буття, коли є дах над головою, є тепло, є ліжко своє, все-одно кожного ранку я прокидаюся з думкою про війну.

Дехто. Один із сучасних українських письменників написав: "Хто він такий? Чому він сюди приїхав? Чому я повинен його читати? Хай публікується далі в своїй Москві".

Я дуже вдячний людям, що не всі такі. Друзі казали: "Володя, якщо тобі легше, говори російською". Але я уже говорю українською.

Коли говорю українською, я стаю більш м'якою людиною. Мій роман в українському перекладі також м'якіше звучить, ніж в оригіналі. Російською я більш жорсткий і конкретний. Може, тому, що російською я можу мислити точніше.

В Росії ще до війни мені казали: "Ви ж російський письменник. Давайте до Москви переїздіть. Якось тут влаштуєтеся". Хоч я позиціонував себе як український письменник, котрий пише російською мовою. Це ж очевидно.

Коли я до війни їздив до Москви отримувати свої премії, мене там нормально приймали у вузькому колі письменників і критиків. Але я все-одно був для українцем. Я це добре відчував.

Моя російська мова інша, південна. В якомусь сенсі ми говоримо і пишемо російською правильніше, ніж росіяни.

Нещодавно мені скинули посилання: рецензія російського критика Сергія Костирко на мій роман "Довгі часи". Він вважає мене українським автором, який написав роман російською мовою. Це притомний погляд на речі.

Цей критик, пише, що в мене відчувається не російська російська, а гоголівська російська мова.

Мене ніде не друкували майже до 35 років. Я писав у стіл. Я намагався розмовляти з видавцями українськими. Але нікому це не було цікаво. На "Коронацію слова" не міг податися, бо там потрібні україномовні тексти.

Коли мені четвертий десяток ішов, я думав: може, дійсно, я ніколи не проб'юся, і ці тексти у столі так і залишаться? Я не спішив їх нікому нав'язувати. Мені думалося, якщо немає публікації, то моя справа зараз — поліпшувати рівень.

Практично не знав. Мені кажуть: чому ти не їздив? Ну, люди добрі, я постійно заробляв гроші для сім'ї, і дуже небагато. Я гуманітарій, я не бізнесмен. Вільних грошей, щоб просто поїздити по Україні, в мене не було. Друзів у мене не було. Мене не знали і не запрошували. Як мене не запрошували і в Москву, поки я не почав премії вигравати.

 

Звичайно. Я тільки після початку війни вперше поїхав у Львів. На Форум видавців запросили. Тоді я і зробив перші спроби розмовляти українською.

Контексту загальнолітературного в мене ніколи не було. Таке професійне насичене спілкування, як на форумі, в мене було вперше в житті. До того я був виключений з усіх контекстів.

На початку 2000-х заробив грошей і захотів з дружиною поїхати до Львова. З'ясувалося, що немає прямого авіарейсу. Потрібно було робити пересадку в Києві. Якщо ж поїздом — довелося б їхати 16 годин, а це дуже важко. Зрозумів, що мені дешевше полетіти в Тель-Авів, ніж дістатися до Львова.

Це навмисне робилося. Між регіонами не було не тільки культурних контактів, робилися перепони на рівні просто логістичному. Думаю, це була політика така ще від радянських часів — роз'єднувати регіони, для того, щоб ефективніше було керувати масами, настроювати один проти одного. Це робилося ще з повоєнних часів: УПА на Заході воювала, а на Сході людям казали, що це бандити.

Найгірше, що влада, яка прийшла начебто у вільну Україну, ці ж важелі і використовує: роз'єднуй і керуй.

Це психологія людини, яка не хоче нести власну відповідальність за те, що відбувається навколо неї: "Хай інші роблять, хай інші змінюють країну, хай інші сперечаються, б'ються, проторюють нові шляхи, змінюють світ".

Для ватників головне — корисливість. Як вигідно — так людина і робить. Це інфантилізм, поєднаний з консерватизмом. Це і є справжня вата: небажання думати і небажання змінюватися. "Полюбіть мене таким, яким я є". Нікому ти не потрібен таким.

Людина підлаштовується до того, що відбувається навколо. Це дитяче мислення. Воно — наслідок радянської свідомості. Коли була звичка, що рішення за тебе приймають десь там угорі. Тобі тільки скажуть, в яку сторону іти. І ти собі обираєш, як тобі затишніше і ситніше.

Ватники не можуть робити власний вибір. Простіше вірити улюбленій газеті і віддати комусь право вибирати за тебе і за тебе вирішувати, що добре, а що погано. Це дуже легко. А вибудовувати свій шлях — важко. Тим і відрізняється вата від невати.