В одному зі столичних торгових центрів вирішив з'їсти вареників. Не тому, що був дуже голодний, просто вони гарно виглядали. Не розварені, вдвічі більші від тих, які продають у супермаркетах. Такі, які готувала мама, доки я 8 років тому не поїхав з дому.

Набрав кілька різних видів  на 34 гривні 39 копійок. Жуючи передостанній з картоплею та грибами, чую скрегіт, наче шматок зуба відколовся. Обережно проводжу язиком - все ціле. Виплюнути не зручно - поруч сидить парочка років під 30. Пробую далі поволі жувати. Знову заскреготало. Червонію, але все виштовхую язиком у серветку. Знаходжу шматок скла завширшки 4 і завдовжки 8 міліметрів із гострим, як у ножа, кінцем. Несу його до працівників закладу.

- Це не могло потрапити в нас, - дивується хлопець, який там же накладає морозиво. - Чекайте, зараз покличу головного адміністратора.

- Я дуже перепрошую, але не знаємо, звідки цей шматок узявся, - білявка років 24 кладе руку собі на ліву частину грудей.

Хлопець вихоплює у мене піднос зі склом.

- Понесу директору, він якраз на кухні.

Через секунд 15 вибігає.

- Директор у шоці! - випалює.

- Якось треба це вирішувати, - кажу я.

- Хочете, ми вас морозивом безкоштовно пригостимо? - пропонує хлопець.

Я ледве язика не розрізав, піднебіння мало не проколов, а вони мене морозивом хочуть пригостити, приголомшено думаю. Відмовляюся.

Хлопець суне мені в руки порожню тарілку.

- Накидайте собі скільки хочете і яких хочете вареників.

Також відмовляюся.

- Принесіть книгу скарг, - кажу адміністратору.

- Може, якось без цього? - бліде обличчя дівчини стає червоним.

Я наполягаю, але через хвилину вмовлянь мені стає її шкода більше, ніж себе.

- Гаразд, поверніть те, що я заплатив за вареники, й розійдемося, - кажу.

За хвилину дівчина повертається з 34 гривнями і 39 копійками в жмені.

×