На минулі вихідні з другом Миколою автостопом їздили на море в Одесу. Майже опівночі в п'ятницю стоїмо під мостом біля Білої Церкви. 80 кілометрів за 3 години проїхали – не надто. Йде дощ, освітлення майже немає. Светр і дві футболки не рятують від холоду.
– Цікаво, який дурень захоче взяти двох невідомих хлопців посеред ночі, – каже Микола, який уперше подорожує автостопом на далеку відстань.
Сигналить вантажівка. Далекобійник їде в порт Іллічівська. Далі – на поромі додому, в Туреччину. Російську знає через слово. В його родині 10 рідних братів і сестер. Має дружину, доньку і сина. Але ще би в Україні яку дівчину найти.
На заправці біля Умані 2,5 години ніхто не бере. Виходимо на дорогу, дощ скінчився. Перше авто з молдовськими номерами зупинилось. Водій зі шрамом на обличчі покурив біля нас і поїхав далі. Другим був баптист. Про Новий заповіт зо 2 години розповідав, доки ми не заснули.
О сьомій ранку – в Одесі. 460 кілометрів за 11 годин. А з дівчиною цю відстань за 7 годин проїжджали. І всі машини були іномарки. А в цій поїздці – три "Жигулі".
– Це добре, що в нас конкуренція велика, – кажу про чотирьох підлітків попереду нас, які на виїзді з Одеси теж ловили машину. Попереду них були ще двоє, а перед ними – стільки ж. – Коли водій бачить перших, не завжди встигає зреагувати. І може виникнути почуття провини, що не зупинився. А далі стоїмо ми, і він нас підбирає.
У третьому авто, яким їхали до самого Києва, пара – Віка й Вова. Вони теж баптисти.
– Проїжджали поламану на узбіччі машину. Люди звідти голосували. Ми нікого не взяли, – розповідає водій. – І совісно стало. Тут бачимо – ви.
А ще забув про крадія. Доки Микола дрімав опівдні на лавці біля моря, я відійшов. Коли повертаюсь, безхатько, на вигляд років 30, одягає вже другий його босоніжок.
– Ти що робиш?! – кричу йому. – Ану йди звідси!
Він спокійно:
– Извини. Видишь, обуви нет, – показує босі ноги. – Дай 5 гривен. Ну дай. Ну ладно.
2 
1
Коментарі