– А, Укранья! Спасибо! Здравствуйте! – каже веселий офіціант кафе Baran у турецькому Стамбулі.

Ми з подругою робимо великі очі й заперечно хитаємо головою. Пояснюємо, що ні "спасибо", ні "здравствуйте" до нас не мають ніякого стосунку. Чоловік показово прикриває очі долонею, ніби перепрошує за помилку. Але судячи з його погляду так і не розуміє, що сказав не так.

– У вас типові російські імена, – говорить бородатий продавець у сувенірній крамниці.

Якою мовою ви говорите вдома?

Ми з подругою здивовано переглядаємось. Пояснюємо, що Ірина (за межами України завжди називаю повне ім'я, щоб іноземці не плутали з IRA – Ірландська республіканська армія) і Наталя – це дуже поширені в Україні імена. Співрозмовник вибачається, але в очах так і стоїть запитання: "А це так принципово?"

– Якою мовою ви говорите вдома? – запитує безробітний учитель англійської в Археологічному музеї Стамбула. Відповідаємо: "Українською. Російську знаємо, але для нас це така сама іноземна мова, як і англійська чи іспанська. Без крайньої необхідності ми її не використовуємо. Чому так? Тому що ми із Західної України".

Знайомий ортопед-травматолог розповів, як відпочивав з колегами в Єгипті. Під час сніданку російські туристи хотіли пролізти до їжі без черги. На зауваження, що так робити негарно, не ­реагували.

– Мы тут быстренько все возьмем и уйдем. А вы с Украины, да? Мы не понимаем украинского, – казали росіяни.

– Ні. Ми не з України. Ми із Західної України, – проінформували їх наші лікарі.

Подіяло. Навіть без перекладу. Чоловіки зайняли місце наприкінці черги.

×