Українців почали вивозити до Казахстану

Друга хвиля насильницької депортації населення Західної України та Білорусі радянською владою розпочалася 13 квітня 1940 року. Зачепила переважно членів родин депортованих до того українців, білорусів та поляків. Їх вважали "неблагонадійними" та "ворогами революції".

Рішення про примусове переселення у ЦК ВКП(б) прийняли в березні 1940-го. За ним до Акмолинської, Кустанайської, Актюбінської, Павлодарської, Північноказахстанської та Семипалатинської областей Казахської РСР, окрім українців та білорусів, мали доправити польських офіцерів, чиновників, "куркулів-осадників". Проведення операції забезпечили близько 4,1 тис. оперативних груп НКВС. Уже вранці 13 квітня у багатьох містах Західної України стояли потяги з товарними вагонами, в яких були облаштовані 3-поверхові "нари" та залізні грубки, щоб "вантаж не вмер від холоду".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Сибір перевезли понад 25 тис. українських родин

Чекісти із підводами підходили до позначених у списках будинків, стукали у двері та повідомляли людей, що переселятимуть у "іншу область". На зібрання найнеобхідніших речей давали до 30 хв. та вилучали паспорти. Люди брали із собою їжу, одяг, а самі хати зачиняли чи забивали дошками у надії швидко повернутись. Насправді все їхнє майно назавжди передавалося у розпорядження місцевих органів радянської влади. За пів місяця перебування у "телячих вагонах", людей викидали із потягів на казахських станціях, а фактично на голу землю без засобів до існування.

За даними історика Володимира Барана, за один день із Західної України виселили 32 тис. чоловік, серед яких 6,2 тис. були українцями - більшість жінки та діти. Цього ж дня із теренів Білорусі вивезли 26,7 тис. чоловік.

×