Галичани радянських зустрічали як визволителів від Польщі, німців – як рятівників від червоних

8

Фото: Фото: Олександр Квятковський

Продовження. Першу частину інтерв'ю читайте у  Журналі "Країна" №120.

Ветеран Української повстанської армії Степан  Бабій і сьогодні пішов би до війська.

Коли в 1939 році прийшли червоні визволителі, все село вийшло їх зустрічати. Ми повісили прапор синьо-жовтий під клубом, стіл накрили: хліб-сіль, горілка – наші брати приїхали ж, нас визволяти. Люди солдатам – яйця, молоко. Дівчата з квітами. "Харашо, молодці – каже один червоний. – А ту тряпку зніміть" - показав на синьо-жовтий прапор. Ми не зняли, вони теж не чіпали. Але їхній офіцер каже: "А хто це так добре стіл накрив? Ходіть до нас. Ми вам добру роботу дамо". Записали на роботу п'ятьох хлопців. Одного через місяць зробили начальником пошти, того завклубом, того бібліотекою, тому магазин – нормальна власть. Приходить 1940 рік. Тих п'ятьох хлопців визивають на завтра в воєнкомат. Як пішли – по сьогоднішні сліду нема. Їх всіх постріляла трійка (Особлива трійка НКВС, орган позасудового винесення вироків в СРСР — ред.). Десь в лісі під Стрийом. Ніхто не знає, я в архівах 2 роки рився – нема. За те, що хлібом-сіллю стрічали. То шо ми мали робити? Брати зброю та й бити їх.

Я закінчив 6 класів і в 1941 році, як німці прийшли, мій вуйко Семен, мамин брат, взяв мене вишколювати в юнацтво ОУН. Сітка була по всіх районах.

1942 року, коли Власов здав армію німцям, німці тих власівців пустили на нас в район. То калмики були, татарва. Побили людей, дівчат насилували. Коней вбивали і їли. Ми в дзвін дзвонили, щоб дівчата тікали. А вбивати в селі провід заборонив, бо село спалять. То була політика добра, хитра. Я гранати мав – кинув би і всьо. Нє, не можна.

У 1941-му дали мені німці повну підводу жидів везти до Стрия. 10 чоловік, і німці на конях їхали боком. Побачила мене жидівка Сара з мого села: "Степан, спасай мене". Залізла під сидіння. Приїхали ми до Ходорова. Жиди вийшли, я рушаю, а німець завертає мене. Я вже думав, її побачив, а він каже коней нагодувати, щоб голодні не йшли. В лісі її піднімаю – не рухається. Я то трохи навприсядки, але ж на ній майже сидів. Відкачав, за корчі завів. Яка доля, не знаю. Ще казала: "Я тобі відплачуся, Степан". "Не треба, кажу, тримайся" - жалко, знакома.

Раз розклеюю листівки, побачив німців і викинув. Озброєні. Мене обшукали. Забрали на машину. З іншими хлопцями й дівчатами у Стрий в лагер завезли.

Нас збиралися вивозити в Німеччину. Але ми начулися, що там палять лагери, людей вбивають, рукавиці зі шкіри роблять. А ми молоді, 62 хлопці нас з району. Кажу: "Хлопці, давайте, в німецьку армію підемо". Хочеться жити, 18 років.

По 4 рази на ніч нас підіймали, щоб одягалися у форму і йшли у траншею. Дисципліна у німців сильна, молодці. Ідемо строєм. Один не так крок ступив — уся сотня має жабки скакати. Я би й зараз в армію пішов, дисципліну дуже люблю.

Німці у Львові випускали багато тюремщиків із в'язниць – ідіть. Воюйте, де хочете. Не так, як рускі: після тих тюрми з трупами були всі, кров залиті.

Уже в 1942 році УПА почала організовуватися. В лісі була сотня. І мені станичний вуйко Степан каже "Будеш мені помагати". Листівки по селах носити. Перший раз – про те, щоб люди німцям не здавали м'ясо, молоко, бо ті вимагали, погрожували. Платили талонами, за які можна було потім шось купити.

Конспірація для повстанця — важливе діло. При підході в населений пункт я шукав станичного, він казав псевдо наступного станичного, і коли можна йти далі. Нам фотографуватися не можна було. Щоб ніхто нас ніде не впізнав, щоб рускі не вислідили. Тому з молодості фотографій не маю.

В моєму селі три вчительки приїхали зі сходу – Шура, Таня і Валя. Кажуть, дайте нам одну хату "разом трьох як уб'ють бандери – щоб разом поховали нас". Наші хлопці їм тільки сказали: "Учіть молодь, лиш в комсомол не заставляйте дітей, не забороняйте їм в церкву ходити, і самі ходіть".

В 1946 році пішли в церкву вчительки, на маївку. Прийшли з церкви – плачуть, вікно вибите, нема їхніх речей. Міліція каже: "Ви з бандерами зв'язані, то вони вас і обікрали". Хлопці тоді вчули, шо така на них пляма йде – встидно. За три тижні одна жінка проговорилася. Її Якимцьо зізнався, що то його намовили родичі-комсомольці Славко і Іван. За день 18 000 вчителькам повернуто. Хлопці потім надрукували листівки на село "Не ми злодії, а ваші комсомольці".

В селі лиш один був злодій - старий чоловік, що патик в сусіда вкрав вночі, бо палити йому треба було. Оце "злодій" великий. Я й тепер приїжджаю в село: брат десь на городі, дочка в школі, ведро стоїть під дверима, не замикають люди навіть.

У 1947 році направили в Луганську область працювати в шахті. У грудні 1947 на шахті сталася аварія. Мене перекрила, як пса в буді, брила. 8 годин був під брилою. Думав, кінець мені. Дістав тріщину хребта.

В лікарні почала до мене кухарка залицятися. Почула, що я по-українськи говорю, вподобала мене – то почала підгодовувати. А хлопці: "Дивися, бандеру і тутка годують". Шість місяців на дошках пролежав. За місяць до того, як мав виписуватися, в квітні місяці – бутерброд в тумбочці знаходжу: з маслом ковбаса. Через ніч новий. Підстеріг вночі — а то лікарка приходила і їсти потай клала. Зловив її за руку вночі. "Я очєнь тєбя уважаю, Стьопачька, я хочу підкріпити тебе". А кухарка мені огірки носила. Дізналася, що лікарка до мене ходить. "Може отруїти, не їж", – каже.

1 травня 1948 року у Свердловську якась банда пограбувала магазин, а начальника охорони обв'язала колючим дротом і кинула в підвал. Звідти його привезли в лікарню. Приїжджає дівчина його дочка з Москви  - артистка Валя Соловйова. Стала передачі приносити – ковбаси, булки. Я був вродливий тоді. Так до мене причепилася вже - бере костилі мої під руку, акордеон на плечі – йдем на ставок співаєм. І тут 5 травня мене виписують.

Поїхав я додому, а вона в Москву на роботу. Писала до мене, та брат договорився з поштою, щоб йому давали листи, щоб до мене не доходили. Відповідав їй, що я в дорозі пропав – так щоб відчепитися від неї. Брат і мама не хотіли, щоб я москвичку мав. Та я й сам не хотів.

Пройшло два місяці. Пише газета "Правда": "Валя Соловйова - лауреат Сталінської премії". 200 тисяч рублів вона дістала. Заслужена артистка СССР. Брату кажу: "Видиш – мав би гроші, вам би дав". – "Нє, не хочем тих грошей". Я їй тільки відкритку послав, що поздоровляю. Адреси не писав зворотної.

Повернувся я додому інвалідом другої групи. У мене документи вкрали в дорозі. Нема тих документів, шо я в шахті був, нема документів, що я в лагері був німецькому, німці все знищили. Пенсія була би більша, а то що – 1040 грн. – навіть на укол не вистачає один.

За вкрадені колоски в моєму селі 5 років дали одному чоловікові. За кілька років дільничний побачив в одному дворі машину пшениці. Виявилося, то секретар парторганізації вкрав і переховував у когось. Той вкрав машину пшениці і не сідає, а той за колоски сидить – люди не хочуть іти в колгосп робити, кричуть, паніка піднялася. То його тільки перевели в другий колгосп секретаром.

Я в торгівлі в Ходорові працював. Був завмагом залізничної торгівлі. Мене ставили начальником холодильника на м'ясокомбінат. Я не хотів, бо там треба красти і начальникові давати, а я злодіїв не люблю.

У Київ переїхав я 1977 року. Дружина померла. Одружився з другою, з якою прожив три роки. Працював начальником готової продукції на винзаводі до 1994 року. Потім 12 років працював у будівельній охрані – аж до свого 80-ліття.

В Києві тепер щонеділі ходжу в церкву на Львівську площу – там лавочки, туалети в церкві – чудово. Лариса Скорик збудувала, але таке як теплицю – на вигляд не подобається мені.

В моєму селі, коли рускі прийшли, священиків наших греко-католицьких всіх в Сибір поарештували, і руского прислали. Та люди ходили до них, ну бо шо мали робити? Як уже настала незалежність, люди визвали свого священика: "Перепишіться на греко-католика, бо тут всі греко-католики хрещені". "Ні, я не можу, люди мене піддержать". А він 4 села обслуговував. Я кажу тоді: зробіть список - автокефальна, ГК, і руска церква – і хай село підпишеться. За три дні розписались ті 4 села – ні одного за московський. Він подивився на той список – і за два дні втік геть. Ніхто в селі не бивсі, не сваривсі. Такий референдум провели.

Познайомився в Києві з полькою. Станіслава Войцеховська, переписалася на прізвище "Бабій". Каже: "Я за тебе вийду". А вона в Києві народилась, все по-рускі балакала. Кажу: "Як будеш по-українськи розмовляти, я з тобою оженюся. Даю тобі півроку". Вона каже "Ти штрафуй мене за кожне російське слово. На рубель". То було в 1987 році. Перший місяць - 462 рублів, другий – 197, третій – 43. За три місяці вивчила мову, мусів женитися. Польську я знаю, вона – нє.

Приходжу з роботи 28 червня 2002, а вона прапор синьо-жовтий на балконі повісила. Питаю, що таке. "Ти, бандерівець, не знаєш, шо таке День Конституції?". Вона така патріотка, що най ся сховає українка.

35 років живу в Києві – ні разу "Здрасцє" не сказав.

Ветеранів УПА в Києві чоловік 25-30, на лівобережній Україні було більше тисячі – і Донецьк, і Луганськ, і Крим є. В КҐБ потім каялися, що не давали людям вертатися з Сибіру на свої землі. Перемішали нас– і всюди почали знати, хто такі бандерівці.

Я двічі топився, в хаті горів, під машину попадав, в шахті привалило, венгер душив, з комуністами бився. 2 місяці тому 48 сторінок спогадів від руки написав, професор київський один хоче видати.

Влада нас не визнала. Франківська область по 500 грн. в місяць доплачує, хто там живе, Львівська по 200, а тут нічого. Бачите, і в Шухевича зняли героя, і в Бандери, але наші люди знають, хто герой. Ми зброї не мали своєї, складу свого не мали – чужою зброєю воювали і на людських продуктах. Тільки люди піддержували нас.

×