"Повинна йти, коли раба!" - як пани розбещували своїх кріпаків за царизму

 

Перш за все слід наголосити, що за кріпосного ладу вся система господарських і побутових взаємин панів з селянами і дворовими слугами були підпорядковані меті забезпечення поміщика та його родини засобами для комфортного і зручного життя. Навіть турбота про моральність своїх рабів була продиктована з боку дворянства прагненням захистити себе від будь-яких несподіванок, здатних порушити звичний розпорядок. Російські рабовласники могли цілком щиро шкодувати про те, що кріпаків не можна абсолютно позбавити людських почуттів і перетворити в бездушні і безмовні робочі машини.

Полювання не завжди була основною метою поміщика, що виїжджав на чолі своєї челяді та утриманців в "поле". Часто полювання закінчувалося грабунком перехожих на дорогах, розоренням селянських дворів або погромом садиб неугодних сусідів, насильством над їх домашніми, в тому числі дружинами.

Випадків, коли в наложницях у великого поміщика опинялася насильно розлучена з чоловіком дворянська дружина або дочка - в епоху кріпосного права було чимало. Причину самої лише можливості такого стану речей пояснює в своїх записках О. Водовозова. За її словами, в Росії головне і майже єдине значення мало багатство - "багатим все було можна".

Але навіть, якщо дружини незначних дворян піддавалися грубому насильству з боку більш впливового сусіда, то селянські дівчата і жінки були абсолютно беззахисні перед сваволею поміщиків. А.П. Заблоцький-Десятовский, який збирав за дорученням міністра державного майна докладні відомості про становище кріпаків, зазначав у своєму звіті:

Вообще предосудительные связи помещиков со своими крестьянками вовсе не редкость. В каждой губернии, в каждом почти уезде укажут вам примеры… Сущность всех этих дел одинакова: разврат, соединенный с большим или меньшим насилием. Подробности чрезвычайно разнообразны. Иной помещик заставляет удовлетворять свои скотские побуждения просто силой власти, и не видя предела, доходит до неистовства, насилуя малолетних детей… другой приезжает в деревню временно повеселиться с приятелями, и предварительно поит крестьянок и потом заставляет удовлетворять и собственные скотские страсти, и своих приятелей.

Принцип, який виправдовував панське насильство над кріпаками жінками, звучав так: "Повинна йти, коли раба!"

Примус до розпусти був настільки поширений в поміщицьких садибах, що деякі дослідники були схильні виділяти з-поміж інших селянських обов'язків окрему повинність - своєрідну "панщину для жінок".

В.І. Семевський писав, що нерідко все жіноче населення якої-небудь садиби насильно розбещували для задоволення панської похоті. Деякі поміщики, що не жили у своїх маєтках, а проводили життя за кордоном або в столиці, спеціально приїжджали в свої володіння лише на короткий час для мерзенних справ. В день приїзду управитель повинен був надати поміщику повний список всіх селянських дівчат, які підросли за час відсутністі пана, і той забирав собі кожну з них на кілька днів:

Когда список истощался, он уезжал в другие деревни, и вновь приезжал на следующий год.

Крім того, у панів було багато можливостей для заробітку на розбещенні своїх кріпаків рабів і вони з успіхом ними користувалися. Одні відпускали "дівок" на оброк в міста, прекрасно знаючи, що вони будуть там займатися проституцією, і навіть спеціально направляючи їх силою в будинку терпимості. Француз Шарль Массон розповідає в своїх записках:

У одной петербургской вдовы, госпожи Поздняковой, недалеко от столицы было имение с довольно большим количеством душ. Ежегодно по ее приказанию оттуда доставлялись самые красивые и стройные девочки, достигшие десяти—двенадцати лет. Они воспитывались у нее в доме под надзором особой гувернантки и обучались полезным и приятным искусствам. Их одновременно обучали и танцам, и музыке, и шитью, и вышиванью, и причесыванию и др., так что дом ее, всегда наполненный дюжиной молоденьких девушек, казался пансионом благовоспитанных девиц. В пятнадцать лет она их продавала: наиболее ловкие попадали горничными к дамам, наиболее красивые — к светским развратникам в качестве любовниц. И так как она брала до 500 рублей за штуку, то это давало ей определенный ежегодный доход.

 

Імператорський уряд завжди надзвичайно гостинно відносилося до іноземців, які бажали залишитися в Росії. Їм щедро роздавали високі посади, жалували гучні титули, ордени і, звичайно, росіян-кріпаків. Іноземці, опинившись в таких сприятливих умовах, жили в своє задоволення, благословляючи російського імператора. Барон Н.Є. Врангель, нащадок вихідців з чужих земель, згадував про свого сусіда по маєтку, графа Візанура, який вів зовсім екзотичний спосіб життя. Його батько був індусом або афганцем і опинився в Росії у складі посольства своєї країни в період правління Катерини II. Тут цей посол помер, а його син з якихось причин затримався в Петербурзі і був оточений прихильною увагою уряду. Його віддали на навчання в кадетський корпус, а по закінченні наділили маєтками і надали графський титул Російської імперії.

На російській землі новоявлений граф не збирався відмовлятися від звичаїв своєї батьківщини, тим більше що його до цього ніхто й не думав примушувати. Він не став зводити у себе в маєтку великого садибного будинку, але замість цього побудував кілька невеликих затишних будиночків, всі в різних стилях, переважно східних - турецькому, індійському, китайському. В них він поселив насильно взятих із сімей селянських дівчат, вбраних за стилем того будинку, в якому вони жили, - відповідно китаянками, індіанками або туркенями. Влаштувавши таким чином свій гарем, граф насолоджувався життям, "подорожуючи", тобто буваючи по черзі то в одних, то в інших наложниць. Відвідуючи своїх російських невільниць, він також одягався, як правило, у вбрання відповідно до стилю будинку - то китайським мандарином, то турецьким пашею.

Гарем з кріпаків у дворянській садибі XVIII-XIX століть - це така ж невід'ємна прикмета "благородного" побуту, як полювання або клуб. Звичайно, не кожен поміщик мав гарем, і не всі брали участь у цькуванні звіра або сідали за картковий стіл. Але не ці винятки, на жаль, визначали образ типового представника вищого стану цієї епохи.

Однак найважливіше, що відбувалося це в більшості випадків не з природної зіпсованості, але було неминучим наслідком існування цілої системи соціальних відносин, освяченої авторитетом держави, що невблаганно розбещувала і рабів, і самих рабовласників.

 

З дитинства майбутній пан, спостерігаючи за способом життя батьків, родичів і сусідів, ріс в атмосфері настільки збочених відносин, що їх порочність зовсім не усвідомлювалася їх учасниками. Анонімний автор записок з поміщицького побуту згадував:

После обеда полягутся все господа спать. Во все время, пока они спят, девочки стоят у кроватей и отмахивают мух зелеными ветками, стоя и не сходя с места… У мальчиков-детей: одна девочка веткой отмахивала мух, другая говорила сказки, третья гладила пятки. Удивительно, как было распространено это, — и сказки и пятки, — и передавалось из столетия в столетие!

Когда барчуки подросли, то им приставлялись только сказочницы. Сидит девочка на краю кровати и тянет: И-ва-н ца-ре-вич… И барчук лежит и выделывает с ней штуки… Наконец молодой барин засопел. Девочка перестала говорить и тихонько привстала. Барчук вскочит, да бац в лицо!.. "Ты думаешь, что я уснул?" — Девочка, в слезах, опять затянет: И-ва-н ца-ре-вич…

Доводиться визнати, що двісті років дворянського ярма в історії Росії за своїми здійсненим руйнівних наслідків на характер і моральність народу, на цілісність народної культури і традиції перевершують будь-яку потенційну загрозу, що могла походити від зовнішнього ворога. Державна влада і поміщики поводилися як завойовники в підкореній країні, відданій їм на розграбування. Будь-які спроби селян поскаржитися на нестерпні утиски з боку власників згідно законам Російської імперії підлягали покаранню, як бунт, і з "бунтівниками" боролися відповідно до приписів закону.

×