Засудили 45 осіб, а Петрова відпустили. Навіть не звільнили з роботи

2

ВІКТОРА ПЕТРОВА РАДЯНСЬКІ СПЕЦСЛУЖБИ ГОТУВАЛИ НА ПОСАДУ ГОЛОВИ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

"В ПЯТНИЦУ, 8 ИЮНЯ, ОКОЛО ДЕСЯТИ ЧАСОВ УТРА Я БУДУ СТУЧАТЬ В ДВЕРЬ, КАК ПОЛОЖЕНО, ЧЕТЫРЕ РАЗА", – написав Віктор Петров 30 травня 1956 року коханій Софії Зеровій. 62-річний літератор, археолог нарешті добився дозволу повернутися з Москви до Києва.

Із чоловіком Софії, літературознавцем, перекладачем і поетом-неокласиком Миколою Зеровим, Петров познайомився 1923-го в Баришівці під Києвом. У місті, де недавно почали господарювати більшовики, панував голод. Хто міг, утікав до більш хлібної провінції. Петров, у той час 28-річний, влаштувався у Баришівську соціально-економічну школу викладачем французької та німецької мов, а згодом став директором. На п'ять років старший Зеров викладав там історію, українську літературу й латину. Разом із ним до Баришівки переїхала дружина-ровесниця Софія.

"У нього було багато спільних інтересів із Зеровим. Вони могли годинами розмовляти про нові книжки, іноді сперечалися – смаки в них були різні, – писала вона про Петрова у спогадах. – Я звичайно не встрявала в чоловічу розмову, пильнувала своїх справ, але прислухалася до неї з цікавістю. Петров був насмішкуватий, любив парадокси, але Зеров спритно відбивав його випади і не дарував йому нічого. Іноді врочисто обвинувачував його за неточність якихось деталей. Але в'їдливостей та образ ніколи не було, сперечалися палко, доброзичливо й часто дуже потішно. Для мене завжди були цікавими їхні "двобої".

Наступного року всі повертаються до Києва. Петров працює в Етнографічній комісії Всеукраїнської академії наук, за рік стає її головою. Часто гостює в Зерових. Із дружиною друга зустрічається й поза домом. Той помічає цю симпатію, ніби жартома складає епіграму:

Виктор Петров непонятен,

В мыслях развратен своих.

Был бы он солнце без пятен,

Если б немного затих.

ВОСЕНИ 1930-ГО ВІКТОР ПЕТРОВ І СОФІЯ ЗЕРОВА РОЗУМІЮТЬ, ЩО ЇХНЯ ДРУЖБА ПЕРЕРОСЛА В РОМАН. Напередодні її іменин, 30 вересня, дарує коробку шоколадних цукерок. Відтоді цей день вони святкують, як початок стосунків. "Дорогая Соня! Пришли кануны твоих именин, памятные дни годовщины опрокинутой коробки шоколадных конфект, дни и даты, изменившие надолго – до сегодняшнего дня – течение моей жизни! И не только моей, но и Твоей, сделавши из моей и Твоей жизни нашу жизнь", – писатиме їй через майже чверть століття.

За кілька місяців до того Петрова арештували. Звинуватили у причетності до "Спілки визволення України". Цю справу НКВС сфальсифікував, аби вдарити по старій українській інтелігенції. Засудили 45 осіб, а Петрова відпустили. Навіть не звільнили з роботи, лише усунули з керівної посади. Попри те, що головний підсудний на процесі – академік Сергій Єфремов – вказав на Петрова як на члена академічного гуртка СВУ. Припускають, що саме тоді його завербували радянські спецслужби.

"Щоб після пильної чистки "апарату ВУАН" все ж залишитися науковим співробітником, щоб не бути викресленим із життя взагалі – для цього обвинувачений у політичних вивихах і приналежності до зловісної й зловорожої Спілки визволення України син репресованого уманського єпископа мусив щось навзамін пообіцяти, – припускає Віра Агеєва, дослідниця творчості Петрова. – Чи те запротокольоване "визнання своїх помилок" і "громадська активність за останній час" були лише смиренним каяттям професора перед напівосвіченими ревнителями ідеологічної чистоти ВУАН, чи він змушений був домовлятися в енкаведистських кабінетах і згодитися на "секретное сотрудничество" – можемо лише гадати".

За п'ять років "шиють" справу й Миколі Зерову. Його називають керівником терористичної організації, засилають на Соловки, а в листопаді 1937-го розстрілюють.

"НА МОЇ ЗАПИТИ ДО ТАБОРОВОЇ ВЛАДИ НІХТО НІЧОГО НЕ ВІПОВІДАВ. Підозрюючи, що трапилося нещастя, у стані страшної й болючої непевності, я написала про Зерова та його незрозумілу мовчанку його старому батькові. І ось, нарешті, на запит старенького батька Зерова йому відповіли з табору, що "Зеров помер у лікарні 1937-го", – згадує Софія.

Наступного року – другий арешт Петрова. За два тижні його відпускають. "Арешт 1938 року, можливо, був пов'язаний із "перекваліфікацією" Петрова зі звичайного "секретного співробітника" у ВУАНі на "нашу людину" з військовим званням і ризикованими перспективами розвідувальної діяльності", – припускає літературознавець Роман Корогодський.

Із 1939 року Петров живе із вдовою товариша. На початку німецько-радянської війни 1941-го він працює директором Інституту українського фольклору. Колектив разом із керівником евакуюють до Уфи. Його співробітник історик Михайло Брайчевський згадує, як одного дня до будинку, де розташувався вивезений з Києва інститут, під'їхав автомобіль. Кілька молодих чоловіків узяли Петрова попід руки й кудись повезли.

– Ну, братці, більше нашого Віктора Платоновича ми не побачимо, – сказав хтось.

Та наступного дня він з'явився на робочому місці. На розпитування про вчорашню пригоду сухо відповів, що його мобілізують і відсилають на фронт.

За півроку Віктор Петров опиняється в окупованому нацистами Харкові. Видає журнал "Український Засів". Насправді працює під прикриттям радянських спецслужб. Зі спогадів Брайчевського: "Перше з завдань, з яким Петров з'явився на території, окупованій німцями, полягало в тому, що він має увійти до складу українського уряду, про який на той час точилися розмови, а принагідно й очолити уряд. Але реалізувати цей задум не пощастило через зміну загальної ситуації в Україні. Окупанти після поразки під Москвою відмовилися від співробітництва з українськими націоналістами".

"У МЕНЯ ЖИЗНЬ ТЕЧЕТ ПО ОДНООБРАЗНОМУ НАЛАЖЕННОМУ РУСЛУ, И ТОЛЬКО ВСЕГДАШНЯЯ МЫСЛЬ О ТЕБЕ ОТРЫВАЕТ МЕНЯ ОТ РУКОПИСЕЙ И РАЗМЕРЕННОГО ТЕЧЕНИЯ ДНЕЙ, И Я ЖАЛЕЮ, ЧТО ТЫ ДО СИХ ПОР НЕ СОБРАЛАСЬ ПРИЕХАТЬ. А то, видишь, можно было бы удвоить наше совместное пребывание, к твоему отпуску прибавить мой", – пише Софії з Харкова 3 вересня 1943 року. Вона залишається в Києві – не хоче або не може приїхати до нього.

Військовий з Петрова був не дуже вправний, згадує мовознавець Юрій Шевельов: "Віктор Платонович був старий парубок і професор. На ролю салдата такі люди мало надаються. Військова уніформа виглядала на ньому, як лантух, його рухи були в тих мундирі й штанях мало не циркової незграбності, а коли при появі офіцера він віддавав честь і цокав одним черевиком об другий, важко було стриматися від посмішки".

З відступом німецьких військ Петров перебирається до Берліна, пізніше оселяється в Мюнхені. По війні викладає там в Українському вільному університеті, редагує ­літературно-мистецький журнал "Арка", читає патрологію в Богословській академії. Пише антирадянську працю "Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору".

"ЖИТТЬОВА ПОВЕДІНКА ПЕТРОВА В ТІ РОКИ БУЛА УНИКАТИ КОН­ФРОНТАЦІЙ, ДИСКУСІЙ, ЗБІГОВИЩ, – ПИШЕ ШЕВЕЛЬОВ, ЯКИЙ ТЕЖ ТОДІ ОПИНИВСЯ НА ЕМІГРАЦІЇ. – Звичайно, все це випливало із вдачі й світогляду Петрова. Людська діяльність видавалася йому метушнею пігмеїв, не здатних бачити завтрашній день, кружлянням мушви в соняшному промені, кишінням мурашок у купі гною. Він бачив далі від багатьох своїх сучасників і знав у глибині душі мудрість Еклезіясту. Усе порох, усе марнота марнот, усе тлін і ніщо. Людина – чи не мізерніша від інших тварин саме тому, що зазіхає ніби на більше. Він ніколи не казав просто, що життя – мізерне й безцільне. Але він так відчував".

18 квітня 1949 року Петров зникає. "До нього в кабінет Мюнхенського університету зайшли незнайомі відвідувачі, – описував журналіст газети "Молодь України" Микола Шудря, який по війні особисто спілкувався з Петровим. – Миттю схопили, кляп до рота й попід руки вивели на подвір'я, де стояла легкова машина з відкритим багажником. Чекісти запхали його в порожнечу, зачинили за ним кришку, й мотор заревів. Розвідник ледь не задихнувся, доки вони переїхали міст на Ельбі й зупинилися в радянській зоні. Після багатьох допитів і перевірок Віктора Платоновича забезпечили проїзними документами, й він оговтався аж у готелі, в Москві".

В емігрантських колах починається кампанія з його пошуків. Одні, як-от поет Яр Славутич, звинувачують у вбивстві Петрова бандерівців. Інші підозрюють, що його викрали та знищили радянські спецслужби. Лише за декілька років стає відомо, де перебуває вчений. Науковий секретар Інституту для вивчення СРСР у Мюнхені професор-­археолог Михайло Міллер у виданій 1955-го в Москві книжці "Археология в СССР" натрапляє на ім'я радянського архео­лога В. П. Петрова. Це означає, що він перебуває у СРСР і працює у згоді з владою.

"ДОРОГАЯ СОНЯ! Я НАДЕЮСЬ, ЧТО МОЕ ПОЗДРАВИТЕЛЬНОЕ ПИСЬМО, НАПИСАННОЕ И ОТПРАВЛЕННОЕ В ПОНЕДЕЛЬНИК, Ты получила совершенно своевременно, и Ты не осталась в этом году без письма, как это случилось, к огромному и сердечному моему огорчению, в прошлом году. Все постепенно устраивается, в том числе и переписка", – пише Віктор Петров Софії Зеровій напередодні "їхнього свята" – 29 вересня 1950 року. Описує своє життя – мешкає в Москві, квартири винаймає. Приписаний в Інституті археології як молодший науковий співробітник без вченого ступеня – документи про докторську дисертацію нібито були втрачені під час війни.

До Києва приїжджає кілька разів. Іноді залишається на місяць-другий. А далі – знову Москва. Петров домагається повернення до Києва, але марно. Нарешті в червні 1956-го йому дозволяють повернутися. Наступного року вони одружуються. Софія залишила прізвище Зерова. Живуть на вулиці Малопідвальній. У Віктора Платоновича – простора кімната, в якій стоять шафа, величезний письмовий стіл, тахта. Працює в Інституті археології Академії наук. 72-річним мусить заново захищати кандидатську дисертацію. Одразу після цього виходять його наукові праці: "Скіфи. Мова і етнос", "Підсічне землеробство", трохи згодом – "Етногенез слов'ян". До кінця життя займається наукою роботою.

Віктор Петров помер 8 червня 1969 року. Поховали на Лук'янівському військовому цвинтарі. На надгробку напис: "Профессор Петров Виктор Платонович". Через 16 років у цю ж могилу за її заповітом поховають Софію Зерову.

"Выдающийся ученый с мировым именем (почти 300 печатных работ) В. П. Петров, имея две докторские степени, зная в совершенстве несколько иностранных языков, в частности немецкий, когда над страной нависла смертельная опасность, добровольно изъявил желание помогать в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками. Его просьба была удовлетворена, и он был зачислен в разведку. После соответствующей подготовки в феврале 1942 года его перебросили в районе Харькова через линию фронта для выполнения задач в тылу врага. Согласно данным поручениям, В. П. Петров вжился в нужные для разведки круги и вскоре уехал в Берлин, а после окончания войны – в Западную Германию. Последнее место его работы за рубежом – продекан философского факультета так называемого Украинского свободного университета (Мюнхен). За это время В. П. Петров подал целый ряд важных материалов, которые интересовали советскую разведку и нашу страну. В 1949 году, в результате предательства одного из связных, которого использовали для поддержания отношений с В. П. Петровым, его вывезли из Западной Германии на территорию Советского Союза", –

з довідки КДБ УРСР, виданої 1991 року журналісту газети "Молодь України" Миколі Шудрі

"Убивство Домонтовича далося нелегко"

"Українською "Лолітою" охрестили критики роман Віктора Петрова "Дівчина з ведмедиком". Видав його 1928-го під псевдонімом В. Домонтович. Твір оповідає історію кохання юної дівчини і старшого чоловіка. "Його еротика ніколи не переходить у порнографію, і він якнайцнотливіше – і то в усіх своїх творах включно з повоєнними, уникає опису статевого акту, навіть у натяку, – пише Юрій Шевельов. – Кожне кохання, завершене щасливо, перестає його цікавити з часу осягнення щастя. Його еротика побудована не на тому, щоб читач її бачив, а щоб він її передчував, ніколи не знаходячи".

Герой наступного роману "Доктор Серафікус" також має ніжні почуття до ще молодшої героїні – 5-річної Ірці. У цей же час Віктор Петров створює романізовані біографії Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка. 1931-го перестає писати. До художньої літератури повертається на еміграції, 1946 року. Тоді з'являється повість "Без ґрунту" й оповідання на замовлення журналів. Через три роки відмовляється від письменництва назавжди – пише лише праці з філософії, історії та археології під псевдонімом Віктор Бер.

"Мабуть, нелегко далося обмірковане, проте ж не холоднокровне вбивство В. Домонтовича 1949-го, коли цьому письменникові ще, здавалося, заповідалось тривале й плідне життя, – зауважує Віра Агеєва. – Чому після квітня 1949 року більше не з'явилося жодної сторінки художньої прози? Не вірив у можливість публікації? Психологічний злам? Бажання розвинути наукові концепції? Чи, дуже ймовірно, звинувачення настоятелів із Комітету держбезпеки були аж такими серйозними, рівновага аж такою хисткою, що можна було дозволити лише безневинно академічне "Підсічне землеробство"?

×