"Вы революционер в музыке, а мы – в жизни. Нам надо работать вместе"

Композитор Сергій Прокоф'єв повернувся в СРСР після 18 років життя у США та Франції

– Я много работал и теперь хотел бы вдохнуть свежего воздуха, – звертається композитор 26-річний Сергій Прокоф'єв до наркома освіти Росії Анатолія Луначарського у березні 1918-го. Спілкуються після концерту в Петрограді.

– Разве вы не находите, что у нас сейчас достаточно свежего воздуха? – відповідає нарком.

– Да, но мне хотелось физического воздуха морей и океанов.

Луначарський робить паузу, а тоді посміхається:

– Вы революционер в музыке, а мы – в жизни. Нам надо работать вместе. Но если вы хотите ехать в Америку, я не буду ставить вам препятствий.

Композитору набридли розруха і злидні. Він не бачить перспектив розвитку в Росії, до влади в якій щойно прийшли більшовики. Хоче організувати концертний тур по США й відвідати Аргентину.

 

"Луначарский пообещал помочь с заграничным паспортом, – нотує Прокоф'єв у щоденнику через місяць. – Я договорился получить через Кусевицкую доллары за семь с половиной рублей, а здесь, говорят, они уже 12. Насчет валюты я немного смущался, но Луначарский сказал, что "всемерно" поддерживает это. Когда я, уже почти собранный и без малого готовый к отъезду, явился в касу брать билет на завтрашний экспресс, мне сообщили, что экспресс отменен и будет ходить из Москвы, так как отныне столица – Москва! Вот незадача! Я ужасно огорчен и немедленно уезжаю в Москву, так как, доведя сборы до конца, мне невыносимо оставаться больше на месте".

Прибуває в нову столицю 3 травня – на Великдень. Зупиняється у співачки 25-річної Ніни Кошиць. Відвідує службу в церкві. Далі – вечеря з купою гостей. Візитери цілуються "навперехрест". Насамкінець господиня співає романс.

Через день Прокоф'єв сідає у вагон першого класу ­експрес-потяга до Владивостока. Шлях через усю країну має тривати понад два тижні. У поїзді є вагон-ресторан із піаніно та офіціантами. Сусід по купе – чоловік небалакучий. Композитор може присвячувати весь час вивченню іспанської мови. Пише кілька оповідань. Під час зупинок обідає на станціях.

"Приятная новость: говорят, иены во Владивостоке по 2 ­рубля 70 копеек, – пише на 11-й день мандрівки. – Об этом я и не смел мечтать. Тогда я имею 2 тысячи иен – тысячу долларов – богатый человек. Могу, нигде не задерживаясь, ехать в Буэнос-Айрес. Еще сосед расхваливает японских гейш во Владивостоке. "Очень вежливые" – говорит".

У Маньчжурії залізницю захопили вояки отамана Григорія Семенова. Потяг мусить їхати в об'їзд. Лише 1 червня Прокоф'єв переправляється поромом у Японію. Там два місяці чекає на відкриття візи до США. За цей час дає три концерти.

На острові Ангелів біля узбережжя Каліфорнії його висаджують із корабля. Прикордонники перевіряють, чи гість має стосунок до "максималістів" – так тоді називали більшовиків.

– Ви сиділи в тюрмі? – випитує вояк.

– Сидів.

– Це погано. А де?

– У вас на острові.

– Як ви смієте жартувати!

Прокоф'єва відпускають через три дні. Далі – ще одна поїздка потягом. Дорога із Сан-Франциско до Нью-Йорка забирає вісім днів. Грошей не вистачає. Мусить позичати у випадкових знайомих. До Нью-Йорка потрапляє 6 вересня. Одразу береться за організацію концертів. Збирає повні зали.

 

"Прокоф'єв має свою студію в готелі, розташованому в центрі міста, – пише газета Musical America через півроку. – Там у нього рояль і рукописи – основні знаряддя праці. Коли заходить у кімнату, впізнаються ті ж рухи, з якими він зазвичай з'являється на сцені. Розмовляє англійською дуже швидко, з дивовижною легкістю, якщо врахувати той короткий час, який він мав у своєму розпорядженні, щоб освоїти мову. Також володіє французькою, італійською, іспанською, німецькою та російською".

Графік виступів такий напружений, що композитор майже не пише нових творів. Робить це тільки на замовлення керівників театрів.

"Поездка была длинной, интересной, но очень утомительной, – згадує його дружина Ліна Кодіна-Любера турне по США 1925 року. – Мы пересекли всю страну вдоль и поперек, возвращаясь с берегов Тихого океана к Атлантическому иным маршрутом, через южные и западные штаты. В Бостоне мы устроили маленькую передышку. Принимали всюду очень любезно, иногда даже чересчур. Нас встречали, показывали город и окрестности, затем устраивали завтрак-ланч, обычно в частном клубе, на котором присутствовали видные деятели местного музыкального общества. Не успеешь немного отдохнуть, прорепетировать программу, как уже пора одеваться к концерту. Иногда бывало и так: после концерта – ужин-банкет, с банкета – прямо на поезд, а на другой день – опять концерт, и все снова повторяется".

Тільки на початку жовтня вдається з головою поринути в головне заняття – написання музики. Працює без вихідних.

"Прокофьев жил по строгому, им самим установленному расписанию, – згадує його колега Володимир Дукельський, який також працював у США. – Отклонения от него, вызванные забывчивыми или навязчивыми знакомыми, приводили его в бешенство. Утром от девяти до часу он сочинял музыку, затем – завтрак. После – 1 час для деловых встреч и занятий по хозяйству. 2 часа посвящал оркестровке, затем, перед обедом, правка гранок и отделка написанного утром".

Кожен день розписаний по годинах. Якщо домовляється про зустріч, а гість приходить на 5 хвилин раніше – не прий­має до визначеного часу. Якщо ж візитер спізнився – відмовляється спілкуватись.

Дукельський згадує телефонну розмову, що відбулася в той час.

– Что вам угодно? – ревів на привітання товариша Прокоф'єв.

– Здесь Дукельский.

– Знаю, что вы Дукельский, а я – Прокофьев. Последний очень занят, даже если Дукельский бьет баклуши.

– Но, Сергей Сергеевич, я хочу, чтобы вы послушали моего "Зефира". Вы сказали…

– Знаю, что сказал вам. Возможно, даже назвал вас композитором – вероятно, по ошибке. Как вы смеете беспокоить меня утром?

– Виноват, Сергей Сергеевич, но по моим часам без десяти час.

Прокоф'єв робить паузу. Заспокоюється.

– Почему же вы так и не сказали? Ну, хорошо, приходите завтракать и тащите балет.

 

"Трудно передать наше волнение, когда мы пересекли советскую границу, – згадує Ліна Любера візит до СРСР 1927 року. – Когда поезд замедлил ход на московском вокзале, Сергей Сергеевич сразу увидел среди ожидающих на перроне своих старых друзей – Асафьева, Мясковского, Сараджаева и других. Отвезли нас в гостиницу "Метрополь", где был приготовлен отличный номер с инструментом. У всех было радостное настроение, и я поняла, что мы находимся среди друзей".

Через два роки Прокоф'єви знову відвідують Радянський Союз. Цього разу – без концертів. Сергій Сергійович проводить зустрічі та читає лекції. Журнал "Пролетарский музыкант" критикує спілкування композитора з робітниками у московському Большому театрі 14 листопада 1929 року.

"Нам стыдно вспомнить об атмосфере, господствовавшей во время этой беседы, – оповідає кореспондент. – На пустые обывательского рода вопросы Прокофьев отвечал весьма охотно, любезно и галантно. Попутно сообщались подробности заграничной жизни балерины Павловой и размеры гонорара Шаляпина. На вопросы же рабочих, касавшиеся содержания балета, Прокофьев отвечал раздраженно, грубо. Иногда даже совершенно не отвечал. Между тем в вопросах этих не было ничего вызывающего, они привычны всякому советскому, даже не попутническому писателю".

Часопис наводить уривки з бесіди:

– Почему вся последняя часть балета сплошь насыщена машинными, механическими ритмами?

– Потому что машина красивее человека.

– В картине "Фабрика" рисуется капиталистическая фабрика, где рабочий – раб, или советская, где рабочий – хозяин?

– Это касается политики, а не музыки, и потому я отвечать не буду.

"Западную музыку Прокофьев не знает. Вообще круг знаний и мыслей у него очень ограничен. от прямо поставленных вопросов он увиливает, углы сглаживает", – нотує у щоденнику член художньої ради Большого театру Микола Вигодський.

1931 року Прокоф'єв купує будинок у Парижі. Тоді ж гостює в поетеси Марини Цвєтаєвої – та живе у передмісті французької столиці. Зізнається, що захоплений її віршами – відчуває в них "ускоренное биение крови, пульсирование ритма". Обмінюються приказками. Коли Марина Іванівна починає оповідати власні переробки приказок, Прокоф'єв сміється без упину.

Відвідує протестантську громаду. Складає 20 заповідей, яких дотримується у житті. Зокрема: "Мені дана індивідуальність, щоб висловити красу", "У мене добре здоров'я, тому я працюю з легкістю", "Безмежність життя – джерело моєї життєздатності".

"Маленька студія обклеєна темно-блакитними шпалерами, залита яскравим світлом, – описує його помешкання паризька газета Candide. – Фортепіано, диван, на стіні фотографія Дягілєва, на робочому столі – нотний папір, шахи, велика чашка чаю, енциклопедичний словник Лярусса. А ось і Прокоф'єв. Його можна прийняти за кадета. Елегантний, стрункий, високий, з жорсткою виправкою. Але поступово за цією світською зовнішністю, за його дзвінким сміхом, проглядається щось варварське і одночасно простодушне. Видно деяку нервозність. Прокоф'єв несподівано схоплюється, походжає по кімнаті і дивиться на вас ясними очима. Потім – знову веселий сміх. У ньому відчувається неусвідомлена скіфська сила. Розповідає, що йому абсолютно не потрібна самотність для творчості. Пише коли хоче і що хоче".

1936 року Сергій Прокоф'єв повертається до СРСР. Причина – хоче писати більше музики. В Європі та США це нереально через напружений гастрольний графік.

Одружився з племінницею Кагановича

"Лина поразила меня живостью, блеском своих черных глаз и какой-то юной трепетностью. Она представляла собой тот тип средиземноморской красоты, которая всегда меня привлекала", – пише Сергій Прокоф'єв у щоденнику після одного з перших концертів у "Карнеґі-холі" в Нью-Йорку восени 1918 року.

Поклав око на співачку Ліну Кодіну, 21 рік. Донька іспанця й полячки, виступала під псевдонімом Кароліна Любера. Прокоф'єв називає її "пташкою", присвячує пісні. Через п'ять років вони беруть шлюб у баварському містечку Етталь. Оселяються в Парижі. Народжуються сини Святослав і Олег.

Письменник Марк Слонім згадує поїздку з подружжям в автомобілі 1931 року: "Лина Ивановна сидела позади и все время переругивалась с мужем. Полуиспанка, полурусская, она в свои замечания вносила южный пыл и северное упорство. Впрочем, в одном она была права – Прокофьев был никудышным водителем. На обратном пути из Медона он на бульваре Экзельманс въехал в пилястр воздушной железной дороги и чуть нас не убил".

1936-го сім'я переїжджає до СРСР. Через два роки в санаторії у Кисловодську композитор знайомиться з 23-річною Мірою Мендельсон – племінницею наркома важкої промисловості Лазара Кагановича. Пише дружині листа: "Здесь за мной увивается очаровательная ­иудейка, но ты не подумай ничего плохого".

Але роман триває. Міра Мендельсон – активна комсомолка. Допомагає Прокоф'єву писати політичні статті – аби довести лояльність владі. 1941 року він залишає дружину. Розлучення оформляє тільки після війни. Доводить, що шлюб – недійсний, бо не був зареєстрований у радянському посольстві в Німеччині.

15 січня 1948-го розписується з Мірою Мендельсон у Москві. Через місяць Ліну Кодіну звинувачують у шпигунстві та спробі вивезти за кордон секретні документи. Вирок – 20 років таборів.

"Лина Ивановна участвовала в лагерной самодеятельности, пела в хоре, – згадує перебування в таборі Абезь у Респуб­ліці Комі письменниця Євгенія Таратута. – Очень страдала от холода. Мы с ней иногда работали в одной бригаде – возили бочки с помоями из кухни. О смерти Прокофьева Лина ничего не знала. Однажды в августе, когда мы везли бочку с помоями, к нам подошла одна женщина и сказала, что по радио передавали концерт памяти Прокофьева в Аргентине. Лина Ивановна горько заплакала. Мы ее отпустили в барак. Я потом пошла, напоила ее чаем".

У травні 1956 року Ліну Кодіну реабілітували. Генеральний секретар Спілки композиторів СРСР Тихон Хрєнніков допоміг отримати квартиру і пенсію. Жінка добилася скасування рішення суду про неправомірність шлюбу із Прокоф'євим. Оформила на себе й синів авторське право на твори чоловіка. Пізніше виїхала до Великої Британії. Померла 1989-го. Пережила Міру Мендельсон на 21 рік.

×