Віктор Некрасов віддав Сталінську премію на мотоколяски для інвалідів війни

Одного дня 1951 року Віктор Некрасов, як завжди, вийшов на Хрещатик. У потертій ковбойці, простакуватій кепці, з незмінною цигаркою в зубах.

- Урка! Вон урка пошел, помнишь, из "Бродяги"? -  закричали хлопці-перехожі.

Він і справді був схожий на персонажа тієї індійської стрічки, яка щойно вийшла на екрани. Але багатьом друзям більше нагадував д'Артаньяна: по-військовому підтягнутий, чорні вуса, іронічні очі. Завжди готовий битися за правду.

Письменником Некрасов став випадково. Закінчив Київський будівельний інститут. Перед війною був актором, а на фронті - сапером. Наприкінці 1944-го у Польщі дістав тяжке поранення. Опинився в шпиталі в Баку. Після тривалого лікування його комісували як інваліда. Пальці правиці майже не рухалися. Лікар порадив розробляти їх самостійно - наприклад, брати олівець і щодня малювати. Або писати.

Віктор вирішив створити щось подібне до улюбленого роману "На Західному фронті без змін" Ремарка. Тільки події перенести до Сталінграда, де сам воював і де вперше був поранений. Розпочав роботу в Баку, закінчив у рідному Києві, куди повернувся 1945-го. Назвав роман "На краю землі" й запропонував кільком київським видавництвам. Скрізь відмовили. Тоді поклав рукопис у конверт і надіслав приятелеві до Москви - щоби прилаштував написане. Але зазначив на конверті неправильний номер будинку.

Пальці правиці майже не рухалися. Лікар порадив розробляти їх самостійно - наприклад, брати олівець і щодня малювати. Або писати

У Москві за адресою, яку вказав Некрасов, мешкала Міра Соловейчик. Жінка здивувалася, одержавши рукопис від незнайомого киянина. Віддала твір відомому тоді літературному критикові Володимиру Александрову, з яким приятелювала. Той побачив, що з невмілого роману може вийти цікава повість - якщо скоротити й переробити. Із такими рекомендаціями повернув рукопис авторові.

Некрасов переписував твір уночі на кухні, при світлі гасової лампи. Бо вдень працював журналістом у газеті "Радянське мистецтво". Мати, Зінаїда Миколаївна, нарікала на синову нічну творчість - керосин же був недешевий. А Віктор що більше писав, то менше подобався результат. І якби не вимога Александрова показати йому повість, кинув би рукопис у пічку. А так - відправив до Москви. Александров дав прочитати головному редакторові журналу "Знамя" Всеволоду Вишневському. 1946-го повість вийшла під назвою "В окопах Сталинграда".

Автор мало не щодня телефонував Александрову: які відгуки? Той повідомляв: Чуковський похвалив, Симонову сподобалося... Офіційна ж критика мовчала. Це означало: хтось "нагорі" не в захваті від повісті. Київська письменницька організація взялася "проробляти" вискочку - на двох засіданнях Некрасова звинуватили в перекручуванні історичної правди, навіть у зраді. І тут головна партійна газета "Правда" 7 червня 1947-го повідомила: повість, навіть іще не видана окремою книжкою, одержала Сталінську премію ІІ ступеню. Казали, в попередніх лауреатських списках у цій номінації фігурували лише Петро Вершигора з книгою "Люди с чистой совестью" та Борис Полевой із "Повестью о настоящем человеке". "В окопах Сталинграда" додав туди Йосип Сталін -  останньої миті, власноруч.

Чуковський похвалив, Симонову сподобалося. Офіційна ж критика мовчала

Новоспеченого лауреата блискавично прийняли до Спілки письменників України. Навіть обрали заступником її тоді всесильного керівника - Олександра Корнійчука. Поставили в чергу на елітне житло. Щойно довели до ладу понівечений під час війни Пасаж коло Хрещатика, Некрасов одержав там простору двокімнатну квартиру.

Повість швидко вийшла в Москві й Ленінграді. А далі її перевидали величезними накладами чимало видавництв Радянського Союзу. Її переклали українською, тоді мовами народів СРСР. Автор звільнився з газети, у нього завелися гроші. Замість придбати автівку, дачу, як робили зазвичай ті, кому вдавалося видертися на літературний Олімп, Некрасов усю Сталінську премію - 50 тис. карбованців - віддав на придбання мотоколясок для інвалідів війни.

А з гонорарами, як хтось пожартував, "пошел по людям". Бо саме розпочалася боротьба з так званими "космополітами" - цькували діячів єврейської культури. Некрасов відвідав багатьох із них, залишаючи гроші на життя. Адже затаврованим перекривали будь-які джерела заробітку. За півтора десятиліття, коли не друкуватимуть уже самого Некрасова, його матеріально підтримає Олесь Гончар.

1949 року під час письменницьких зборів тривало чергове побиття "космополітів" - у київському Музеї Леніна, нинішньому Будинку вчителя. Некрасов із Корнійчуком сиділи у президії. На трибуну виходили оратори, тавруючи колег по перу.

- Ганьба! - лунало з трибуни час од часу.

Багато хто тими виступами заробив собі пристойні тиражі майбутніх книжок, звання, премії.

- А тепер слово даю тобі, - нахилився до Некрасова і прошепотів Корнійчук.

Віктор Платонович відповів, що не виступатиме. Попри вмовляння й навіть погрози шефа, таки не виступив. Стосунки між ними охололи. Згодом Корнійчук позбувся неслухняного заступника.

По смерті Сталіна Спілку письменників України очолив поет Микола Бажан. Некрасова вирішили задіяти на "міжнародній ділянці" й відправили у відрядження до США, Італії, Франції. Туди пускали лише обраних. Для закордону Некрасов був ідеальною кандидатурою. Із дворянської родини, у дитинстві жив у Парижі, володіє мовами. Автор добре відомої в світі повісті. Комунікабельний, жартун. І водночас свій - фронтовик, член компартії, лауреат Державної - так перейменували Сталінську - премії. Очікували, що письменник пройдеться по всіх вадах капіталізму.

Із дворянської родини, у дитинстві жив у Парижі, володіє мовами

Він поїхав і написав. Не памфлет, а легкі, трохи іронічні дорожні нариси. У бібліотеках на число журналу "Новый мир", який їх надрукував наприкінці 1962-го, читачі записувалися в чергу. Бо то було чи не єдине чесне свідчення про життя по той бік "залізної завіси". А партійні шуліки пішли в атаку. Журналіст-міжнародник Мелор Стуруа в газеті "Известия" надрукував розгромний фейлетон "Турист с тросточкой". Анонімно - своє прізвище поставити посоромився.

"Некрасову понравились небоскребы на золотом берегу в Чикаго, - єхидствував автор, - но можно дать справку: один квадратный фут земли стоит что-то около 20 тысяч долларов. Естественно, что квартирная плата в этом районе по карману только миллионерам, поэтому противопоставлять их архитектуру московским Черемушкам по крайней мере нелепо. И даже совсем непонятно, как умудрился советский писатель не увидеть социальных контрастов и классовых противоречий американской жизни, военного психоза, разжигаемого империалистическими кругами. Вот уж, действительно, приехал турист с тросточкой".

Фейлетон із відповідними коментарями поклали на стіл Микиті Хрущову. 8 березня 1963-го в Москві на зустрічі з діячами мистецтв перший секретар ЦК КПРС привселюдно "розгромив" Некрасова. Наступного дня, коли цю промову надрукували газети, домашній телефон письменника замовк.

- Отключили органы? - поцікавився головний оператор кіностудії "Ленфильм" В'ячеслав Фастович, який саме тоді гостював у Некрасова.

- Нет, - зітхнув господар, - сам и отключил… А то звонят граждане и возмущены, знаете, натурально, говорят "американский прихвостень"… словом, клеймят… предлагают собирать шмотки и уматывать.

Що то були за "громадяни" й де вони знайшли домашній номер письменника, можна лише здогадуватися.

Почала підгавкувати й "Літературна Україна" - надрукували статтю Івана Ле й Олександра Левади: вони назвали Некрасова носієм чужих поглядів. На партбюро Спілки письменників розглянули його персональну справу, а на письменницьких зборах почали "прасувати". Затаврувати "прихвосня" не забули навіть на зустрічі письменників із робітниками заводу "Арсенал". А в червні на пленумі ЦК КПРС Хрущов знову вдарив по Некрасову. Сказав, що той втратив якості комуніста, і закликав очистити партію від таких людей.

Невдовзі після відставки Микити Сергійовича восени 1964-го письменника запросив до себе Петро Шелест, тодішній "перший" в Україні. Запропонував виступити на пленумі ЦК у Москві. Дав зрозуміти, що це пропозиція Михайла Суслова - другої людини в СРСР. На пленумі мають остаточно розвінчати скинутого Хрущова. Мовляв, буде нагода поквитатися зі своїм гонителем. Некрасов відмовився.

- Лежачих не б'ють, - пояснив Шелестові.

Шелест запропонував виступити на пленумі ЦК у Москві. Дав зрозуміти, що це пропозиція Михайла Суслова - другої людини в СРСР

Восени 1959 року Некрасов надрукував у московській "Литературной газете" статтю "Почему это не сделано?" - про потребу спорудити пам'ятник на місці масових розстрілів євреїв в урочищі Бабин Яр у Києві восени 1941-го. ЦК Компартії України не дозволяв будь-якої згадки про ті події. На місці розстрілів вирішили влаштувати парк відпочинку - із танцювальним майданчиком, буфетами й рестораном.

Щороку 29 вересня - в роковини початку розстрілів - Некрасов ішов до Бабиного Яру. Завжди пішки - як і ті, хто йшли сюди в останню путь. 1966 року, у 25-ту річницю, опинився тут разом з Іваном Дзюбою та знімальною групою студії "Укркінохроніка". Зібралися кілька тисяч людей - родичі, сусіди, друзі, однокласники загиблих. Із квітами, жалобними стрічками. Згадували та плакали. А довкола - пустир, бур'ян. Люди впізнали Некрасова й попросили виступити.

- Обращаясь к плачущей, растерянной толпе, - згадував він згодом, - друзья мои и я пытались сказать что-то людям о том, что не может не быть здесь памятника, он будет, обязательно будет… Но появилась вдруг милиция и попросила всех разойтись. Не положено! А вы, товарищи, которые что-то там снимали, отдайте нам пленку. Так будет лучше. И отобрали пленку. А директора киностудии потом сняли с работы.

- Мені соромно за радянську владу, яку я захищав! - нібито сказав Некрасов у Бабиному Ярі, переказували в Києві.

Про його виступ повідомили закордонні радіоголоси. Після цього влада змушена була оголосити конкурс на проект пам'ятника в урочищі. Його відкриють за 10 років, коли письменника вже виштовхають за кордон.

Нарис "Дом Турбиных" у №8 журналу "Новый мир" за 1967 рік став останньою резонансною публікацією Віктора Некрасова в СРСР. Із неї почалося паломництво до київського будинку на Андріївському узвозі, де жив Михайло Булгаков. У серпні 1968-го Некрасов з балкону своєї квартири в центрі Києва обурено коментував введення радянських військ до Чехословаччини, уживаючи ненормативну лексику. Наступного року підписав лист на захист В'ячеслава Чорновола - й отримав звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі". У ці дні поет Андрій Малишко зустрів на вулиці письменника Михайла Пархомова, близького друга Некрасова.

- Ти Віктора бачиш? - запитав Малишко. - Скажи йому, що він хороший хлопець.

Ти Віктора бачиш? Скажи йому, що він хороший хлопець

30 січня 1972-го до письменника завітали троє. Старший із них показав посвідку підполковника КДБ. Сказав, що прийшли поговорити неофіційно.

- Ви шанована, серйозна людина, - зауважив підполковник, - а ведете себе, як московські антирадянські пройдисвіти. Є інформація, що ви не лише зберігаєте самвидав, а й розповсюджуєте його. Де той самвидав? Покажіть нам його. Обіцяємо, ніяких санкцій не буде. Просто ми хочемо допомогти вам виплутатися з цієї історії.

Некрасов на співпрацю не пішов - а йшлося саме про це. Результат: у березні того ж року Держлітвидав заборонив друкувати його. Почався психологічний тиск.

- Радянська влада, - згадує пасинок письменника Віктор Кондирєв, - вирішила застосувати випробуваний метод: щоб рибка задихнулася, достатньо злити воду з акваріума - відлякати й відігнати від Некрасова всіх друзів, приятелів і знайомих. І чимало у цьому досягла. Багато з його старих знайомих і навіть друзів не відповідали на телефонні дзвінки, на листи або не помічали на вулиці, уникали вітатися! Його це дуже ображало, він переживав, смикався, замикався в собі, зовсім загубився.

Люди з КДБ слідкували за ним, не криючись. Тим часом "відщепенця" таврували на різних засіданнях і зборах. Вимагали каяття. А він не каявся. Некрасова виключили з партії, Спілки письменників, Спілки кінематографістів. Його фактично виштовхували з країни. А він не хотів їхати.

17 січня 1974-го КГБ учинив обшук у квартирі Віктора Платоновича. Він тривав 42 год. Вилучили сім мішків рукописів, книжок, журналів, листів, фотографій. Протягом наступних шести днів - допити. Слідчий дав зрозуміти: якщо 62-річний письменник найближчим часом не емігрує, його посадять. Попри лауреатство та фронтове минуле. Це був ультиматум. 12 вересня 1974-го Віктор Некрасов із дружиною й пасинком виїхали із СРСР. Навздогін "органи" розповсюдили Києвом чутки, нібито письменник за кордоном має дядька-мільйонера. От і рвонув до нього, щоб не проґавити спадщину.

У Парижі Віктор Платонович став заступником головного редактора журналу "Континент", виступав на "Радіо Свобода" - російською й українською.

- Некрасов бездоганно володів українською, - згадує шеф нью-йоркського відділу української редакції "Радіо Свобода" Юрій Дулерайн. - Інакше його просто не підпустили би до мікрофона.

×