"Вигорів увесь город із невеликими винятками"

4

На початку серпня 1651 року киян охопила паніка. До міста наближалося військо литовського гетьмана князя Януша Радзивіла. "Міщани свої пожитки з Києва вивозили й самі тікали за Дніпро, - описував московський піддячий, який був проїздом у місті в ці дні. - З великого страху одні одних топтали й між ними в Києві на вулицях і на перевозах була велика тиснява". Хтось намагався дістатися до Трипілля, хтось спускався човнами до Переяслава, Черкас та інших міст уздовж Дніпра. Решта міщан поховалися по монастирях.

Гетьман Богдан Хмельницький розсилав універсали із закликами боронити Київ. Та реальної допомоги козацьким полковникам Филонові Гаркуші й Антонові Ждановичу надати не міг: минув неповний місяць після поразки від королівсько-шляхетського війська під Берестечком на Волині.

Головнокомандувач війська Великого князівства Литовського князь Януш Радзивіл на початку липня вдарив по козацькій Україні з іншого боку - з півночі. Чернігівський полковник Мартин Небаба, який стеріг цей напрямок, загинув у битві під містечком Лоєвом на теперішньому українсько-білоруському пограниччі. Полягло й кілька тисяч козаків. Армія Радзивіла підійшла до Чернігова. Найбільше в ній було білорусів, яких у ті часи називали литвинами. Менше - поляків і жмудинів - так тоді казали на литовців. І трохи - найманої піхоти з німців і угорців.

Штурмувати місто князь не зважився, бо там, як писав очевидець із литовського табору, "замкнулося більш як 40 тисяч козаків". Тож залишивши залогу біля обложеного Чернігова, Радзивіл повернув на Київ. Частину обозу, гармати й угорську піхоту відправив на байдаках Десною та Дніпром. Основне ж військо з кіннотою - близько 10 тис. - рушило суходолом.

Духівництво та міська влада хотіли вберегти Київ від руйнувань і спустошень. Київський митрополит Сильвестр Косів та архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна звернулися з листом до полковника Антона Ждановича, "сильно прохаючи… нехай би він в Києві проти поляків більше не стояв, а вийшов би геть, а митрополит вишле до Радзивіла своїх посланців, щоб він не велів руйнувати церков і побивати православних християн. Бо вони - всякого стану люди, духовні й світські, - хочуть бути в підданстві й усій волі королівській". Козаки відступили з Києва. Хоч Богдан Хмельницький прислав гнівного листа з вимогою захищати місто.

Із наближенням Радзивілового війська митрополит Косів, архімандрит Тризна, війт Андрій Ходика - голова міського самоврядування, бурмистр і райці звернулися з петицією до литовського гетьмана: "Найнижчий посилаємо уклін вам і зі сльозами благаємо, щоб ваше милостиве панство милосердя як над нами самими, так і над домами Божими виявили, і над містом Києвом, не допускаючи його спустошення".

4 серпня 1651 року литовське військо ввійшло до Києва. Князь Радзивіл в'їхав через руїни Золотих воріт. Зустрічала його делегація на чолі з митрополитом "з усім духовним чином" і війтом. "Але купців і міщан було мало, бо багато їх зійшлося з козаками і повтікало до українських міст, - цитує тогочасне джерело Михайло Грушевський в дев'ятому томі "Історії України-Руси". - Війт із писарем клали князеві під ноги корогви й ключі городові віддали, і зложили наново присягу. Князь заїхав до Св. Софії, і митрополит з усім собором служив молебень, і співали стих "Тебе, Бога, хвалимо".

Литовське військо стало табором поміж Софійським і Печерським монастирями. "А сам князь, - пише сучасник, - у самому Софійському монастирі, в покоях митрополита спочинок мав і в них зупинився". Наступного дня він заїхав і до Печерської обителі. Для безпеки встановив там варту.

Іще в жовтні 1648 року Януш Радзивіл, який за віровизнанням був протестантом-кальвіністом, видав збірку приписів, як поводитися його жовнірам під час війни, зокрема, після здобуття міста: "Нагадував, що Бог і Церква гидують такими вчинками, як здирства, грабежі, докучання вбогим людям, перелюбство, розпуста, пияцтво. Застерігав, що хто би білоголовій (жінці. - "Країна") ґвалт статі вчинив, на горло або позбавленням честі має бути покараний. Не дозволяв забирати коней і худоби. Охорона святинь, храмів будь-якого віровизнання i богослужіння, у тому числі церков, які князь забороняв відкривати, палити, пустошити. Усе це під загрозою покарання без милосердя". Та після кількох днів спокійного постою в місті військо Радзивіла взялося за звичні в таких випадках у ті часи грабежі й мародерства.

"Того ж місяця солов'ї співали й зозулі кукували кілька тижнів над звичай свій природній, - записав лихе віщування у своїй "Хронічці" український шляхтич Йоахим Єрлич: уважалося, що після Петра й Павла ці птахи замовкають. - По тому свавільники підпалили задля грабунків Київ, де згоріло понад дві тисячі будинків і кілька церков". Пожежі найбільше бушували 16 і 17 серпня. Не виключено, що підпали влаштовували козаки-диверсанти, щоб "викурити" завойовників із Києва. Та не менш імовірно, що вогонь пускали литовські жовніри, замітаючи сліди після грабежів.

Київський міщанин Федір Баришпольченко у вересні 1651-го в листі так описував мародерства радзивілівців: "Безбожні єретики церкви Божі попалили, а насамперед кам'яну соборну церкву Богородиці, пограбувавши весь скарб, ікони попалили і сама вона вигоріла - тільки стіни лишилися". У цій церкві - Успіння Богородиці Пирогощі, головному храмі Києво-Подолу - зберігався весь міський архів. Тож у вогні загинули актові книги за кілька століть - ґродські й земські.

"Дерев'яних церков згоріло п'ять, - продовжує опис безчинств Баришпольченко. - А які не спалили, ті всі спустошили: ікони дорогі окладні позабирали, а інші на тріски порубали. Дзвони з усіх церков забрано і на байдаки повантажено, але шість байдаків з Божою ласкою козаки відбили. У монастирі Печерському весь скарб теж забрали, і те панікадило, що православний цар прислав з Москви Пречистій Богородиці, нечестивий єретик (князь-кальвініст. - "Країна") велів узяти. І у св. Софії, де сам митрополит був, також увесь скарб забрали, і всякі церковні речі: ризи, начиння і всі церковні оздоби, і образ св. Софії. І по всіх монастирях: у Межигірському, у Миколи Пустинського, Михайла Золотоверхого, св. Кирила, Михайла Видубицького - до решти поруйнували і скарб забрали".

Із Янушем Радзивілом до Києва прибув його придворний художник голландець Абрагам ван Вестерфельд. На службу до литовського гетьмана приблизно 30-річний маляр із Роттердама потрапив 1650-го. І тепер опинився у князівському таборі. Для Вестерфельда, звиклого до ландшафту західноєвропейських міст, тогочасний Київ був екзотикою: на тлі дерев'яних одноповерхових житлових будинків - величні муровані церкви, деякі з позолоченими банями. За місяць художник зробив 49 зображень міста та його пам'яток.

Малювати Вестерфельд почав, іще коли Радзивіл підходив до Києва. Тоді, зокрема, створив замальовку загального вигляду міста з півночі - чи не першу його панораму в історії. Зобразив в'їзд князя Януша до Києва через Золоті ворота й зустріч із митрополитом перед Софійським собором.

У самому соборі замалював південну й західну галереї. Скопіював зображення великого князя київського Ярослава Мудрого з родиною з однієї з фресок і замалював його гробницю, а також св. митрополита Макарія. У Михайлівському Золотоверхому соборі - гробницю св. Варвари. Побував у Києво-Печерському монастирі та зробив його панорамний малюнок із півдня. Зарисував сценки в Ближніх і Дальніх печерах. А в головному монастирському храмі - Успенському соборі - гробницю св. Юліанії, княжни Гольшанської. Замалював Межигірський монастир, руїни церкви на горі Щекавиці й вигляд Верхнього Києва.

Водночас Абрагам ван Вестерфельд фіксував побут Радзивіла в Києві та перебіг воєнних дій.

Наприкінці серпня князь Януш отримав відомості, що "все сильнішає неприятель і вже має близько 60 тисяч козаків, 15 тисяч татар, а щогодини чекають із Криму 30 тисяч". Боєприпаси й фураж поповнювати вдавалося все важче. Бо відправлені до київських пригородів обози челяді все частіше потрапляли в руки козаків.

Козацькі загони розпочали руйнівні рейди вглиб Великого князівства Литовського - на сучасну Білорусь. А довкола Києва підтягувалися все нові сили для штурму міста. Награбоване добро Радзивіл відправив Дніпром на байдаках на північ - у бік литовського кордону, що починався за Чорнобилем і Овручем. А 2 вересня вийшов із Києва. Пробувши в ньому майже місяць, залишив по собі згарище.

Магістрат у листопаді 1651-го склав заяву "про спустошення Києва за приходу Радзивіла з військом": "Під той час вигорів увесь город з невеликими винятками, по-перше - кам'яна соборна церква пресвятої Богородиці, ринок, крамниці, ратуша, бровари, комора з порохом, пекарні, важниця, торгові ряди, двори ратушні, двори шляхетські, у церкві всі книги старосвітські, надання земель, автентичні привілеї… Армата ратушна, порох, олово, корогви, бубни, напої всілякі, віск, сало, меди, солод, вага: що забрано, а що погоріло".

Восени 1651 року київські міщани почали повертатися на свої згарища на Подолі - тодішньому центрі міста.

×