"Понад 60 ворогів потрапило в полон, до 50 лежало трупами. Наш полк теж зазнав втрат: двоє коней поранено"

Чорні запорожці перемогли більшовицьку залогу Вознесенська без патронів

"Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні. Мали десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться, – писав у "Спогадах українського командарма" Михайло Омелянович-Павленко про кінний полк Чорних запорожців. – Де стався який бешкет – Чорні, славне військове діло – вони ж. "Таких залізних людей я ще не бачила", – говорила одна сестра-жалібниця. Уперше побачив їх у бою під Старокостянтиновом у листопаді 1919 року. Полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти гармату, що вела бій із панцерником. Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох".

 

Полк виник на базі кінної сотні 2-го Запорозького полку, яким командував Петро Болбочан. Частину сформували в Житомирі. Протягом лютого-березня 1918-го разом із союзниками Української Народної Республіки німцями брали участь у звільненні Києва від більшовиків. Далі полк пішов на Полтаву. Там 27 березня до них приєдналися добре озброєні вершники-повстанці. Серед них був офіцер царської армії Петро Дяченко. Він став козаком кінної сотні, згодом очолив чоту.

2-й Запорозький полк брав Харків, Лозову, Олександ­рівськ – нині Запоріжжя, Мелітополь і Джанкой у Криму. Потім охороняв кордони на Луганщині, Харківщині та Чернігівщині. У грудні 1918-го довелося битися з білогвардійцями біля Миргорода, а потім із махновцями біля Лозової. Там чисельність сотні сягнула 150 бійців, тому її перетворили на дивізіон. Очолив його Петро Дяченко.

"Мов на замовлення дістали те, чого найбільше потребували, – згадував він про відбитий у махновців вантажний поїзд. Спогади опублікував у газеті "Америка" у Філадельфії 1959-го. – У двох вагонах – сукно. Сіре – на черкески, а чорне – на штани. У трьох вагонах – цукор, один вагон із цукерками "Жорж Борман" відомої перед війною фабрики в Харкові. У решті – якісь машини й щось із пів вагона пудри "Лебяжий пух". Я наказав викинути її як непотріб, але козаки запротестували. Дівчата на селі вже віддавна використовують звичайну крейду, а за "Лебяжим пухом" пропадають. Переконали мене, й пудра залишилася".

2-й Запорозький полк переводять у Кременчук, усе трофейне майно везуть із собою. Там Петро Дяченко береться за пошиття одностроїв для дивізіону. Наказує відшукати по місті й околицях найкращих кравців.

– Кажіть, скільки заробляєте на день. У нас дістанете подвійну плату. Цукром, – говорить майстрам.

12 кравців погоджуються, шиють сірі черкески, чорні жупани й чорні штани. З Решетилівки привозять каракуль і смушки для шапок. Роблять їх із чорними шликами. Шевці допомагають із взуттям. За 10 днів всі вояки вбираються та взуваються.

– Ви маєте вигляд, як у царської гвардії, – хвалить під час огляду Петро Болбочан. – Як вам вдалося зладнати такі строї?

– Допоміг батько Махно, – жартує Дяченко.

Дивізіон відправляють на Харківщину, потім – на Черкащину. Воюють із більшовиками. Становище складне, кілька місяців не отримують забезпечення. Фураж для коней купують за особисті заощадження вояків. Багато хто хворіє тифом.

У квітні 1919-го командування приймає рішення вивести війська для перегрупування за Дністер, на тодішню територію Румунії. Стають біля міста Бендери. За кілька днів поїздом їдуть до Чернівців. Там румунські війська змушують здавати зброю. Петро Дяченко намагається домовитися, але марно.

"Із вагонів вискочили козаки з рушницями, готовими до стрільби, оточили румун, – писав у спогадах Петро Дяченко. – Виглянули наші важкі кулемети, теж готові до бою. Бідний командир сотні цілковито розгубився і вже без крику просив, щоб не робили йому кривди".

Запорозький корпус збирається біля Заліщиків – нині Чортківський район на Тернопільщині. Виявляється дивізіон чорношличників єдиний не здав зброї. До них приєднують ще дві сотні, називають 1-м кінним полком Чорних запорожців. Найчастіше називають просто Чорними. Мають 500 вояків і вісім кулеметів. Займають ділянку фронту проти більшовиків. У одному з перших боїв захоплюють дві гармати.

До військ УНР приєднується Українська галицька армія. Разом відбивають у більшовиків Київ. Водночас у місто входить білогвардійська Добровольча армія під керівництвом Антона Денікіна, що прагне збереження колиш­нього імперського устрою. Український уряд відводить війська, щоб провести переговори.

Домовитися не вдається, мусять відступати. У листопаді 1919-го в районі Любар – Нова Чортория – Старокостянтинів виникає "трикутник смерті". Район оточують переважні сили більшовиків, білогвардійців і поляків. Штаб Запорозького корпусу потрапляє в полон до поляків.

Українське військо очолює генерал Михайло Омелянович-Павленко. На нараді командирів вирішують відправитися тилами денікінців. Незгодним пропонують йти на територію Польщі. 6 грудня 1919-го кінний полк Чорних запорожців шикується на майдані біля церкви в Новій Чорториї – нині Житомирський район.

 

– Козаки, тимчасово переміг нас ворог, – бере слово Петро Дяченко. – Для нас лишилася одна дорога – йти в запілля. Хто не бажає партизанщини, хай вийде вперед.

Усі залишаються на місцях. За якусь мить починають вигукувати: "На партизанщину!", потім усі разом: "Слава!" У складі 417 козаків, 11 важких кулеметів "Максим", дев'ять легких "Люїсів", з однією гарматою полк вирушає в похід.

Виходять до залізниці між Вінницею і Козятином. Йдуть на схід. Дорогою виловлюють денікінських стражників і ліквідовують. Селяни скаржаться на окупантів. Розказують, що багато їх у Ставищі – нині Білоцерківський район на Київщині. Чорні запорожці раптово нападають туди. Козаки швидко ліквідують кулеметні точки, які вартують вулиці містечка. Заходять у центральну частину.

"За які-небудь 10 филин ворог був на половину перерубаний, на половину – обеззброєний і полонений, – писав про напад на Ставище політичний референт уряду УНР Василь Совенко головному отаманові Симону Петлюрі. – У полон чуть не попався генерал Бредов. Спасся на автомобілі тілько дякуючи погоді туманній і через те, що був розташований на ісході села по дорозі на Умань".

Чорні запорожці теж прямують до Умані. Через сильні морози й вітри пересуваються пішки, ведучи коней за повіддя. Одягнені в літню уніформу.

– Як немає чобіт, то танцями поборемо мороз, – каже один козак, пританцьовуючи подертими чобітьми. Більшість має проблеми із взуттям.

Отримують дозвіл зі штабу взяти на заводі 8 т цукру. Продають його і купують найнеобхідніше. Вдається трохи придбати теплого одягу. У Голованівську – нині райцентр Кіровоградської області – відзначають Різдво. Просять місцевий аматорський гурток поставити виставу, влаштовують святковий обід для місцевої інтелігенції.

Білогвардійці під тиском більшовиків відступають на південь. Українські війська намагаються йти нейтральною смугою, між ворогами. За день проходять від 15 до 75 км. За два тижні на нараді в командувача армії вирішують зосереджуватися на боротьбі з червоними біля Канева, Черкас і Чигирина.

Захоплюють Смілу та станцію Бобринську. На ній стоїть 11 потягів із майном більшовицького війська. Таку велику здобич вивезти не можуть. Відправляють у штаб у село Білозір'я 80 возів і просять у людей, щоб дали ще підводи. Вантажать гармати та набої. Надходять переважні ворожі загони, тому козаки мусять відступати. Крім зброї, вдається заволодіти одягом і 50 кіньми. Беруть 250 полонених. Серед них 20 комісарів, яких розстрілюють у Білозір'ї.

"Козаки знали, що полк іде на Полтавщину. Настрій підвищений, – згадував Петро Дяченко. – Чути регіт, жарти. Полтавці радять подолянам, щоб верталися назад, бо на Полтавщині немає мамалиґи, а галушки вони не вміють їсти. Помалу проїхали бокові протоки, і перед полком простяглася широка рівнина замерзлої ріки. Далі синіло Лівобережжя. З якоюсь святістю рушили по льоду. Відчуваючи величність хвилини, козаки несподівано заспівали "Ще не вмерла Україна".

На лівому березі у селі Васютинці люди не вірять, що до них прийшли вояки української армії.

– Та хіба в Петлюри ще є військо? – недовірливо питають.

Чорні отримують наказ захопити Золотоношу. Там стоять два відділи особливого призначення – майже 500 окупантів. Козаки заходять у місто й поступово вибивають ворогів. Один більшовицький загін заходить із тилу до штабу чорношличників. Дяченко їх вчасно помічає і застрелює командира. Солдати одразу тікають через річку. Падають, ковзаючись по льоду. Козаки їх усіх відстрілюють.

Рятувати ситуацію намагається загін чекістів. Та їх теж знищують. Полк втрачає чотирьох козаків убитими, трьох – пораненими. Пошкоджено дев'ятьох коней. У ворога – близько 100 загиблих.

"Наша армія перейшла на лівий берег Дніпра, де пробула чотири дні. За цей час ми зайняли Черкаси, Золотоношу і зробили велику агітаційну роботу, – читають Чорні запорожці наказ зі штабу. – Селянство побачило, що наша армія існує. Зараз маємо повернутися на правий берег Дніпра. Знову доведеться відбути великий похід, що може протягтися до місяця. За той час справа нашої армії повинна стати на державний шлях".

Козаки розчаровані вказівкою, але мусять виконувати. Повертаються на Голованівськ. На підступах дізнаються, що там стоїть червоний козацький полк. Обходять ворожі застави і в ніч на 2 березня 1919-го заходять у містечко.

"Оточили розташування окупантів і за підтримки важких кулеметів пішли в атаку. Червоні почали тікати, розсипавшись по городах. Місто зайняте, – згадував Петро Дяченко. – Понад 60 ворогів потрапило в полон, до 50 лежало трупами. Між ними й комісар. Наш полк теж зазнав втрат: двоє коней поранено, одного з них довелося пристрелити. Козаки сміялися з полонених, що ті так погано стріляють".

Чорним запорожцям доручають вести розвідку навколо Бершаді, Гайсина, Ольгополя, Балти й Саврані. На початку квітня беруть курс на Вознесенськ – нині райцентр на Миколаївщині. На цьому шляху до них приєднується Омелянович-Павленко.

"Полк їхав із піснями, маючи на чолі командарма, – писав у спогадах Дяченко. – На його замовлення козаки відспівали ніби марш Чорних – "Ішли жиди в школу". Пісня сороміцька, але командармові подобалася. На прощання почули від нього: "Якби був я молодшим, то хотів би бути з Чорними".

Перед Вознесенськом Чорні запорожці об'єднуються в групу із 2-м і 3-м кінними полками. Та першою до міста на світанку 16 квітня йде піхота.

"Ми знали, що піхота без набоїв, гармашам майже нічим стріляти, коні й усі ми перетомлені, – описував згодом становище біля Вознесенська Валентин Сім'янцев. – Позаду на нас насідають червоні, а перед нами наїжена, добре озброєна залога міста. Знали, що у Вознесенському повно всілякого військового майна. Усе зводилося до одного – знести вознесенську перешкоду чи загинути".

Ворог зустрічає жорстоким кулеметним і рушничним вогнем. Їм відповідають плесканням у долоні. Більшовики виходять з окопів, біжать із багнетами й радісним криком. Українські вояки відступають.

Тоді в бій вступають три кінні полки. Першими починають рубати ворогів Чорні. Їх намагається зупинити кіннота більшовиків на лівому фланзі. Туди починають бити гармати українців, і ворожі вершники розбігаються степом. Козаки добивають більшовицьких піхотинців і входять у Вознесенськ.

Захоплюють 2 млн набоїв, 32 тис. снарядів, 28 гармат, 48 кулеметів, 5 тис. гвинтівок, величезні запаси різноманітного військового й господарського майна.

"Козаки, дорвавшись до вагонів із набоями, викидали з перекидних торбинок навіть білизну, – писав сотник Борис Монкевич у статті "Слідами новітніх запорожців". – Пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви і скрізь, куди тільки можна. У цей час козаки мов переродилися, бо такої певності досі ще не було".

"Бій виграно завдяки кінноті, але одразу ж групу розформовують, бо піхота без неї не має бойової вартості, – підсумовував бій біля Вознесенська Петро Дяченко. – Звівши всі кінні полки, ми би мали до 2 тисяч шабель прекрасної кінноти. За доброго командування стала б такою поважною силою, що більшовики могли б протиставити їй тільки армію Будьонного. Генерал Омелянович-Павленко не раз виступав із подібним проєктом, але командири дивізій не погоджувалися, не бажаючи ставати на чолі слабеньких куренів. Амбіція командирів дивізій не давала можливості налити добрий кулак, бо вони воліли мати розчепірені пальці".

Територією нинішньої Одеської та Вінницької областей Чорні запорожці виходять до містечка Ямпіль на Дністрі. Там з'єднуються з частинами Дієвої армії УНР і продовжують протистояння з більшовиками.

За п'ять місяців полк пройшов понад 1,8 тис. км, цей рейд стали називати Зимовим походом. Чорні провели 20 великих боїв і стільки ж менших сутичок із ворогом. Ніколи не атакували сліпо, а лише коли були впевнені в перемозі. Для цього велику увагу приділяли розвідці. Захопили в полон 40 денікінських офіцерів, 27 більшовицьких комісарів, 338 червоноармійців. Вбитих не рахували. Втратили сім козаків, 31 чорношличник отримав поранення.

"Добрі коні, а хлопці-побратими – золоті душі. Старшини й козаки живуть дружно. На кожному шапка з чорним шликом. Розказували про командира – батька Дяченка. Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного завжди знає що сказати. Знав у своєму полку кожного козака й коня. І всюди, хоч куди прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, – бо то прийшла "амба" большевикам", –

Валентин Сім'янцев (1899–1992), скульптор, служив у полку Чорних запорожців, пережите під час війни описав у статті "Роки козакування" 1976-го

"Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор. На ньому – череп смерті із двома перехресними кістками. Девіз полку "Перемога або смерть". Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу. Кого досягала козацька шабля чи спис – востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява списів із чорними прапорцями сіяла жах у лавах ворожих. Удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, і перемога була за нами", –

Лавро Кемпе (1901–1981), актор, був козаком полку Чорних запорожців, написав спогади для збірки "У 50-річчя Зимового походу", що її видали в Нью-Йорку 1973-го

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×