– Ці окуляри, відколи себе пам'ятаю, моя бабуся Марина тримала в миснику – там у неї був відділ із нитками, голками, ґудзиками, – розповідає Федір Капелюшний, 56 років, із села Нова Павлівка неподалік Кіровограда. – Мені завжди кортіло їх узяти, та отримував по руках. Пізніше вона розказала, що ті окуляри дісталися їй від матері. А та 1918-го виміняла їх на базарі за півпуда борошна – 8 кілограмів. Тоді в містах із харчами було туго, то люди звідти приїжджали в села.
Баба прив'язала до окулярів мотузочок і чіпляла їх на голову. Могла просидіти в них цілий день і відбирати зерно на кутю, зернинка до зернинки. Я, коли пішов у школу, навчив її азбуки. А їй було вже під 70, коли почала читати книжки. Буває, прокинуся посеред ночі, а вона сміється – читає "Кайдашеву сім'ю". Любила Стефаника – плакала, і Марка Вовчка.
У нас ті "очки" брав увесь куток – баби Настасья, Євдоха. Усі ті жінки залишилися вдовами: 1941 року пароплав з їхніми чоловіками – плив на захист Севастополя – потопили німці. Мій дід Давид туди не потрапив, помер від ран 1945-го.
Дужка і перетинка між скельцями в окулярах срібні. Невеличкі – їхній перший господар мав вузьке личко. У баби Марини обличчя було крупне – думаю, їй не було в них зручно. Не той розмір, не та модель.
Окуляри добре збереглися – баба, знявши їх, замотувала в оксамитову ганчірочку. Я їх знайшов недавно в нашій старій хаті. Лежали там само – в миснику, з нитками, голками та ґудзиками.
11 
1
Коментарі
1