Михайло Старицький за 10 років розорився на українському театрі
"Я примушений був за цю справу взятись, бо Товариство драматичне Кропивницького гинуло без капіталу й голови, гинуло з ворожди, міжусобиць, нужди. А грошовитого другого чоловіка, гідного ризикнути шагом (найдрібнішою монетою. – "Країна"), в той час не малось", – писав Михайло Старицький у листі до Івана Франка 1902-го. Розповідав, як 20 років тому його впросили очолити єдиний тоді український театр у Російській імперії.
Його започаткували 1882 року актори Микола Тобілевич – виступав під псевдонімом Садовський – і Марко Кропивницький. Україномовні спектаклі збирали повні зали, проте виручених коштів на утримання трупи не вистачало. От і вирішили, що вивести її з кризи зможе якийсь інвестор, кажучи по-сучасному.
Звернулися до 42-річного тоді Михайла Старицького. Він на той час був автором кількох п'єс українською, які успішно йшли в театрі, перекладав, писав вірші. У 1880-х видавав літературний альманах "Рада". У його помешканні часто збиралася "Київська громада" – товариство патріотів, що досліджували українську історію, етнографію, мову.
Старицький довго відмовлявся від цієї затії. По-перше, побоювався закулісних скандалів, неминучих у кожній трупі. По-друге, його "грошовитість" була сумнівна. Постійного заробітку не мав, тож мусив продати успадковане помістя у Лебехівці – тепер це село затоплене Кременчуцьким водосховищем – й купити значно дешевше в Карпівці біля Могилева-Подільського, нинішня Вінниччина. 1877-го придбав сухарний завод на Куренівці в Києві. Планував покращити свої фінансові справи, постачаючи сухарі для російської армії, що саме воювала з Османською імперією. Однак турецька кампанія закінчилася вже наступного року, і справа зазнала збитків.
Переконувати письменника поїхав Микола Садовський. Пробув у Старицьких цілий вечір: спочатку бесідували в кабінеті господаря, потім пили чай. До яких аргументів вдався гість, невідомо, але Михайло Петрович вирішив ризикнути – піти директором українського театру. Продав і маєток, і завод, лишився жити з дружиною й чотирма доньками в орендованій квартирі в Києві. Виручені 60 тис. рублів віддав на нові костюми, реквізит, декорації. Набрав 30 співаків у хор, зібрав оркестр.
"Декорації та чудесний хор справляли на публіку таке вражіння, що вона, набиваючи щодня театр, робила щоразу овації артистам", – описує перші вистави під керівництвом нового директора Садовський. До театру прийшли і двоє його братів, знані за псевдонімами Панас Саксаганський та Іван Карпенко-Карий. Дружина останнього, Софія Тобілевич, яка співала в хорі трупи, згадувала: "Праці та видатків треба було велику силу, щоб організувати все як слід. Але Михайло Петрович не жалів нічого: ні праці, ні грошей, щоб поставити свій театр на належну висоту, створити всі умови для творчої праці цілого колективу".
Перший сезон 1883 року театр завершив із чистим прибутком 4 500 рублів – трохи більше тоді коштувала ділянка 110 га за містом. А витрати сягнули майже 98 тис. Вони пішли на оренду залів, афіші, освітлення й опалення. І гонорари акторам. Найбільше отримував Кропивницький – 800 рублів на місяць, Садовський і Заньковецька – по 400. Гімназійні вчителі, для прикладу, мали зарплатню до 100 рублів.
– Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що все це коїться з вами в житті, –
налаштовував Старицький акторів на репетиціях.
"Михайло Петрович був режисер винятковий, – пише Олена Зініна, яка приєдналася до трупи 1887 року. – Я пам'ятаю, яка то була насолода, коли він з нами репетирував. Перш за все він сам читав нам п'єсу. Читав він чудово! Тоді пояснював усі характери дійових осіб, суть конфлікту, ідею п'єси. І після першого читання ми вже розуміли її, а образи героїв стояли перед нами на весь зріст. Коли приступали до репетиції, Михайло Петрович сідав за стіл і клав перед собою книжечку – в ній намальовані всі мізансцени, і всі ми мусили пильно пам'ятати свої місця".
Більшість репертуару для театру Михайло Старицький забезпечував сам. Валерія О'Коннор-Вілінська, подруга його доньки Мані, згадувала, що найперше читав свої твори дітям: "Уранці, ще напіводягнутий Михайло Петрович, лежачи на канапі, читав Люді та Лорі свої нові твори. На цей раз то було "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка". Стверджував, що "його муза найбільше любить його в такому вигляді". Оригінальних речей тоді писав мало – переважно переробляв чужі твори, які вважав не настільки видовищними, щоб на них пішов глядач. Скажімо, комедію "За двома зайцями" переписав із п'єси Івана Нечуя-Левицького "На Кожум'яках". Щоб додати мовного колориту, ходив на Сінну площу в Києві, де був базар, – підслуховувати розмови.
– Ви не можете уявити, скільки там можна набачитися і наслухатися цікавого! А мова! А стиль! Як уродилися для "Зайців", – захоплювався.
Вважав російську мову біднішою за українську.
– Скажіть мені по-російськи: шкода, зась, байдуже, дарма, – переконував у своїй правоті.
Після однієї з вистав у Києві захоплена публіка почала розносити акторів по домівках на руках. Про це донесли генерал-губернатору Олександрові Дрентельну. Мовляв, "труппа эта опасна, она вызывает сепаративные демонстрации и сеет крамолу". Дрентельн наказав 10 років "не пускати української трупи до Києва на гарматний постріл", за словами Садовського. Заборона ширилася на всю територію, яку контролювало Київське генерал-губернаторство – мало не всю Наддніпрянщину й Волинь. Трупа мусила обмежитися Харківщиною, де в той час генерал-губернаторства не існувало, та Одеською округою, де заправляв лояльний до українців Христофор Рооп.
Зимові гастролі 1885 року в Одесі почалися святково. Валерія О'Коннор описує: "Під Новий рік Михайло Петрович влаштував великий вечір з балем, вечерею для артистів обох труп і гостей з міста. Танцювали до ранку. В помешканні Старицьких був безперестанний рух. Артисти російської трупи запобігали перед Михайлом Петровичем, щоб уладнав їм справи з їхнім директором. Маленькі акторчики добивалися протекції, складали свої жалі".
Одразу після Різдва готувалися вперше показати "Утоплену" – оперу, лібрето до якої Старицький склав за повістю Гоголя "Майська ніч". Музику до неї написав композитор Микола Лисенко. Він приїхав до Одеси, щоб особисто стежити за підготовкою до прем'єри.
З "Утопленої" почалися перші негаразди в колективі, яких із самого початку боявся Старицький. Марії Заньковецькій, у якої саме розгорівся роман із Садовським, не сподобалося, що їй дісталася другорядна роль Свашки. Головну ж роль Панночки віддали сестрі її коханця – Марії Барілотті-Садовській, яка мала кращий голос, ніж у прими.
Скандал вдалося владнати, та вже за місяць Старицького залишили найталановитіші актори, на чиї прізвища приходив глядач: Марія Заньковецька, Микола Садовський, Ганна Затиркевич. Найбільшого ж удару завдав відхід Марка Кропивницького, режисера і провідного актора театру. Вони утворили окрему трупу. Старицький залишився в Одесі з початківцями. Публіка неохоче розбирала квитки на вистави без "зірок". Сезон було зірвано.
Михайло Петрович продовжив гастролі з молодими акторами. Окрім дозволених українських губерній, відвідали Варшаву, виступали також у російській глибинці – Таганрозі, Ростові-на-Дону, Казані. Та вистави раз по раз зривалися. Одна з основних причин: Кропивницький не дотримувався домовленості не приїздити в одне й те саме місто разом обом українським трупам одночасно. Одного разу конкуренти перетнулися в Ростові, іншого – в Москві. Старицький мусить на ходу змінювати графік, а це завдає нових збитків. Його переслідують кредитори – прибутків уже нема, борги накопичуються, а треба ж іще й утримувати родину в Києві. Змушений просити Садовського, який розійшовся з Кропивницьким і утворив свій колектив, об'єднати два театри. Той прийняв до товариства лише трьох акторів і самого Старицького – на посаду другого режисера.
"О, злая доля! Как жестоко ты насмеялася над этим маститым и заслуженым деятелем малороссийской сцены! – писала сімферопольська газета "Крым" 1892 року, коли театр гастролював у місті. – Кто, как не Михайло Петрович создал первую малороссийскую труппу, которая была образцовою во всех отношениях? Кто истратил все свои средства и силы на театральное дело, как не тот же Михайло Петрович? Кто, наконец, поставил на ноги Садовского, Саксаганского, Заньковецкую и остальных так называемых корифеев малороссийского театра, как не все тот же Михайло Петрович? И вот в награду за такую беспримерную искренность к искусству Михайло Петрович на склоне лет получает должность второго режиссера в труппе своих учеников! Обидно, до слез обидно".
У січні 1893-го Старицький отримує телеграму від доньки Людмили: "Людя тяжко хвора". Мчить у Київ. Виявилося, донька його обдурила: була здорова, але хотіла, щоб батько повернувся додому. Сім'я бідувала. Захоплення Михайла Старицького театром за 10 років повністю його розорило. Далі мусив заробляти на життя написанням фейлетонів і повістей. Зокрема – для московських газет, де платили більше
"Как писатель он не обладает той оригинальностью, которая составляет важное достоинство писателя: его "Утоплена", отрывки которой пелись в дивертисментах, "Як ковбаса та чарка", "За двома зайцями" – это малооригинальные по мысли произведения. Но успех их полный, и кроется он прежде всего в несомненной способности автора как знатока сцены. Сценичность – существенное отличие пьес господина Старицкого. Он хорошо предусматривает все малоудобное для сцены, строит пьесу правильно, действие в пьесе развивается живо, интерес почти нигде не ослабляется неуместной растянутостью, один герой не пользуется преимуществами сравнительно с другими, и краски распределяются достаточно правильно. Все это – важные достоинства, благодаря которым зритель невольно покупается", –
писав "Одесский вестник" 17 лютого 1884 року, коли в місті гастролював український театр, яким керував Михайло Старицький
Одружився із 14-річною сестрою Миколи Лисенка
"В нашей детской дружбе все было общее: и радость, и горе, и делились мы каждой мыслью, каждым настроением, не скрывая друг от друга ничего. С университета мы идем почти неразлучно по жизненному пути. Общность убеждений и национальных симпатий сблизила нас еще больше", – писав Михайло Старицький про композитора Миколу Лисенка.
Вони практично однолітки – Старицький народився 14 грудня 1842 року в Кліщинцях – тепер Чорнобаївський р-н Черкащини, а Лисенко 1840-го. Потоваришували ще у дитинстві. Коли Михайлові було 8 років, помер його батько Петро Іванович, відставний ротмістр. За чотири роки не стало й матері. Хлопця взяв на виховання її брат Віталій Лисенко, батько майбутнього музиканта. Разом із Миколою вони розпочали навчання у Харківському університеті, а потім перевелися до Києва.
Коли Старицькому був 21 рік, він зліг через загострення ревматизму. Лисенко-старший забрав племінника до себе в сусіднє з Кліщинцями село Жовнин. Доглядати за хворим доручив молодшій доньці – 14-річній Софії. Вони закохалися одне в одного й вирішили утекти, щоб одружитися. Та батьки викрили задум і несподівано для тих підтримали молодят. Священик із сусіднього села повінчав їх 12 листопада 1863-го, приписавши у свідоцтві Софії два роки. "Яка вона була молоденька, Софія Віталівна, на свої скоро 30 років! Як дівчинка! І гарнесенька! З ніжним дитячим обличчям", – захоплювалася обраницею Старицького її племінниця, письменниця Валерія О'Коннор. Подружжя мало п'ять дітей: Марію (1865–1930), Людмилу (1868–1941), Оксану (1875–1942), Ольгу (1881–1892) та Юрія (1883–1936).
Дворянські родини Старицьких, Косачів, Лисенків, Антоновичів удома спілкувалися українською. Для Києва другої половини ХІХ ст. то була дивина. "Ми були першими українськими дітьми, – писала Людмила Старицька – Людя, батькова улюблениця. – Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільності, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята. Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас по-українськи. Нас вбирали дуже часто в українські вбрання. І звичайно і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею – глум, посміх, кепкування, призирство".
Михайло Старицький помер 27 квітня 1904-го у Києві. На похороні Микола Лисенко називав його "братом і другом". Дружина, Софія Віталіївна, пережила чоловіка на 23 роки.
3 
1
Коментарі