Українців запрошували до Південної Америки створювати свою державу
"По цілому краю зривається народ і залишає рідну землю. Шукають долю на другому кінці світу, де літо в Різдво, а безсніжна зима в самі наші жнива припадає, – описує ситуацію на Галичині громадський діяч Осип Олеськів у книзі "Про вільні землі". Її 1895-го видало товариство "Просвіта" у Львові. – В староствах чекають люди цілими громадами, просячи про паспорти. По містечках торгують тижнево по кількасот золотих ринських (народна назва австрійських гульденів, а згодом крон. – Країна) за штамп паспортний".
Регіон належить до Австро-Угорщини. Через бідність, люди починають виїжджати. Еміграційна лихоманка прокотилася краєм у 1880–1890-х. Починалася з тисячі осіб на рік і доходила до 20 тисяч.
Перші емігранти вірять, що їдуть на заробітки. Та повертається мало хто. 1884-го зі США надходить прохання до Галицького митрополита Йосифа Сембратовича про відправлення до них священика: "Наші брати в Америці не перестали бути русинами і міцно держаться своєї народності та свого обряду". До них їде отець Іван Волянський.
Люди спочатку дістаються європейських портів. Найдешевший квиток із Гамбурга до Нью-Йорка коштує $34, на теперішні гроші $945. Подорож триває близько 14 днів. Прибулих оглядають лікарі і завертають важкохворих. Не приймають і тих, хто хвалиться про домовлене місце роботи. Профспілки забороняють європейцям влаштовуватися за контрактом – щоб не було конкуренції місцевим робітникам. Тому більшість емігрантів працюють чорноробами.
При корабельних кампаніях створюють агенції для пошуку потенційних пасажирів. Їх мережа сягає найглибших кутків Австро-Угорщини. Агенти поширюють розповіді про заокеанські можливості, демонструють фото й листи, написані нібито з Америки. У селах на них працюють корчмарі й дрібні торговці, які отримують гроші за кожного пасажира. Також мають зиск із купівлі землі, яку люди за безцінь спродують перед мандрівкою за океан.
З'являються шахраї, які продають фальшиві квитки. Чиновники користуються неписемністю селян, обдурюють і заробляють на оформленні документів. Зловживає і поліція. Подорожніх штрафують або безпідставно відправляють додому.
Важливим транспортним вузлом для галичан стає місто Освенцим у Польщі. Тут діють представники "Гамбурзької еміграційної агенції". Працюють узгоджено із залізничниками та жандармами, які намовляють купувати квитки на їхні кораблі. Владі це не подобається. 1888-го проводять масштабну операцію, аби викрити мережу агентів. На одному із судових процесів на лаву обвинувачених саджають 66 осіб. Залучають 439 свідків.
Та це не спиняє ні агентів, ні охочих виїхати. 1891 року через Освенцим до Америки вирушають майже 6 тис. емігрантів. 4 769 із них – галичани. 813 осіб жандарми відправляють додому через відсутність документів або грошей.
"Сьогодні на залізничну станцію з метою виїзду до Бразилії прибуло 11 сімей – разом 100 осіб, – пише 1896 року Kurjer Lwowski про арешти селян на Тернопільському вокзалі. – Ми купили квитки. Але жандармерія заборонила сідати в поїзд. Заявили, що роблять це за наказом староства. Деякі сміливіші селяни виступили з криком: "Поїдемо!" Жандарми направили карабіни на юрбу та пригрозили: якщо хтось поворухнеться, будуть стріляти".
1889-го неврожай на Галичині спричиняє голод. Тоді ж з'являється новий напрямок для еміграції – Бразилія. Там саме скасовують рабство і є потреба в робочих руках. Того ж року застрелюється шанований серед селян престолонаступник Рудольф Габсбург (єдиний син цісаря Франца Йосифа і Єлизавети Баварської. Був ліберальних поглядів, ставився критично до урядової системи в Австрії, тому був популярний серед неповноправних народів Австро-Угорщини, у тому числі й серед українців. – Країна). Спритні ділки ці події пов'язують і розповідають про створення окремої держави для українців в далекому краї.
"Невідомі й досі невловимі агенти пустили між селянами чутку, що архікнязь Рудольф живий і засновує державу в Америці, – пише Kurjer Lwowski 9 жовтня 1891 року. – Для її освоєння він закликає українське населення, бо солдат-українець допоміг йому дістати одяг і втекти із в'язниці над морем".
Деякі галичани обирають простіший шлях еміграції – до Російської імперії. Між такими теж ходять легенди про добробут і небачені можливості. Говорять, там земля удвічі-втричі дешевша й нижчі податки. Щоб переконатися, переходять кордон по річці Збруч.
"Прикордонні села підпали під вплив агітації, мета якої – еміграція до Росії, – повідомляють державні органи 1892-го жителів містечка Підволочиськ – тепер райцентр на Тернопільщині. – Російський офіцер на кордоні в околицях Гнилиці приймає людей і відсилає їх у глиб імперії. Беруть тільки сімейних людей. Кожен парубок мусить приходити із сестрою або нареченою. Без жінок не пускають. Усі продають за безцінок череди, зерно, одяг. Євреї нечувано оббирають людей. Двори, позбавлені парубків, не мають робочої сили, щоб засіяти поля. Еміграційна манія опанувала навіть заможніших селян".
Австрійська преса рясніє повідомленнями, що зі Збаразького й Золочівського повітів щоночі потайки втікає до Росії до 10 родин. Влада під різними приводами не видає паспорти, жандарми затримують подорожніх. Проти еміграції виступає й місцеве греко-католицьке духовенство. Людей лякають наверненням у православ'я.
"Митрополит видав вказівки священикам святкувати річницю відкриття Америки Христофором Колумбом і пояснювати народу важливість цього історичного факту, – пише у статті "Про еміграційний рух" 1892-го Іван Франко. – Хочуть, очевидно, звернути увагу селян на можливість більш щасливої еміграції до Америки, ніж до Росії".
За 1892 рік до Російської імперії із Західної України перебралися 6111 осіб. За кілька місяців більше половини з них повернулися. В середині 1890-х російський напрямок занепадає. У Сполучених Штатах розпочинається економічна криза. З новою силою Галичину охоплює "бразильська лихоманка".
Люди продають землю та хати й вирушають до Італії. Там отримують квитки, які оплачує бразильський уряд. Пливуть до Південної Америки. Для перевірки становища українців у Бразилії зі Львова відправляють професора Юзефа Семирадського і священика Івана Волянського, який уже пожив у США.
"Наші люди там не можуть видержати. Замкнувши початковий рік дефіцитом, якщо не вмерли на жовту фебру (жовту гарячку. – Країна), то втікають звідтіля, – публікує звіт Волянського американська газета "Свобода" в березні 1897 року. – Невідповідний клімат породжує хвороби. Незнання мови, незвичайна їжа, невміння працювати з кавою, визиск плантаторів і туга за краєм – роблять нову вотчину для нашого переселенця пеклом".
Еміграція до Бразилії закінчується так само раптово, як і почалася. Люди дізнаються про складні умови, та й уряд Бразилії скасовує безкоштовні квитки. Увага галичан спрямовується на США й Канаду. Активно виїжджають туди до початку Першої світової війни 1914-го.
"Коли говорять про якість та емігрантів, мені одразу спадає на думку загартований селянин в овечому кожусі. Він народжений на землі, і предки його впродовж десяти поколінь були землеробами. З ним –міцна дружина і півдюжини дітей. Це і є добра якість", –
писав у статті "Яких емігрантів хоче Канада" в журналі Maclean's magazine 1922-го колишній міністр внутрішніх справ Канади Кліффорд Сіфтон
18 475 людей виїхали з Галичини до Бразилії з 1 листопада 1895 року до кінця жовтня 1896‑го. Це були представники 3820 родин – йдеться у тодішньому звіті Крайового відділу
"Ні лісу, ні сіножаті нема. Хліба не вистачає"
"Ми неодмінно хочемо емігрувати, бо яка б біда не трапилася в Канаді, вона не буде такою, як у нас. Тут так тяжко жити, що гірше бути не може. Хіба ж ми заслуговуємо на це, – пише в листі селянин Микола Глущак з Олешова – тепер Тлумацький район Івано-Франківської області – до економіста Осипа Олеськіва. – Займатися промислом і ремісництвом не вміємо, знаємо лише рільництво, а господарювати важко з тієї причини, що нема на чому. Землі морг (0,57 га. – Країна), а 7 моргів – то вже найбільше. За випас однієї корови платимо 15 злотих ринських за саму пашу. Причому ні лісу, ні сіножаті нема. Хліба не вистачає. Рік минає, як один день, а ми, підрахувавши видатки й прибутки, маємо щонайменше 100 злотих ринських боргів. Отаке наше господарювання".
Галичина у другій половині ХІХ ст. була найбіднішим регіоном Австро-Угорщини. І найбільш густозаселеним – 80 осіб на 1 кв. км. Галичани були лідерами за кількістю споживання картоплі – 310 кг на рік. Натомість м'яса вживали 10 кг, молока – 120 л, зерна – 114 кг. Це у два-п'ять разів менше, ніж по Європі. Через неврожаї часто голодували.
Залежність від лихварів і торговців чиновники пов'язували з низьким рівнем освіти. Але піднімати його не збиралися.
"У повітах Східної Галичини число неписьменних було значне. На великому просторі зі значною кількістю населення припадає одна школа. Легковажні шлюби викликають велику плідність, великий процент нешлюбних дітей і пов'язану з цим велику смертність, – звітують урядовці. – Там населення уражене хворобами, неосвічене й виснажене, воно не думало про виконання взятих на себе зобов'язань і дивилося байдуже та з пасивним фаталізмом на те, що йому загрожувало. Натомість у Західній Галичині народна освіта зробила більший поступ, число шлюбів, нешлюбних дітей і смертності менше, панувала більша дисципліна у виплачуванні банкових боргів".
Протягом 1867–1883 років через продаж на аукціонах заставленої за борги селянської землі без обійстя залишилися близько 35 тис. родин – 100 тис. осіб. Влада намагалася боротися з шахраями. З 1880-го по 1887 рік в Австро-Угорщині засудили за лихварство 192 жителів Галичини – 24 католиків і 168 євреїв. Із них 129 були неписьменні.
Важке економічне становище було основною причиною еміграції. Якщо галичанам вдавалося влаштуватися і заробляти за океаном, то частину грошей надсилали родичам. У середині 1890-х щорічно від емігрантів до Галичини надходило від 2,5 до 3,5 млн золотих ринських. Для порівняння, на школи Східної Галичини влада виділяла біля 25 тис. крон на рік, на будівництво доріг – удвічі менше.
3 
1
Коментарі