– 50 рублів віддав за ці часи. Почті всеньку зарплату, – розказує 79-річний Анатолій Лантух із села Семирічка Гайсинського району на Вінниччині. – Я кіномеханіком працював. Зарплата більше колгоспної була.
Cтає на стільчик, відкриває дверці годинника, що висить на вибіленій стіні біля вікна. Дістає ключ для заведення й паспорт. На ньому дата продажу – 1961 рік. У приладі лежать кілька жовтих аркушиків відривного календаря.
– То за дні клали, коли корова бігала. Щоб не сплутати й не забути. Грошей там ніколи не ховали. Бо жульйо їх насамперед шукає за часами, коврами, у ліжку. Тепер нічого нема – ні грошей, ні корови, – махає. – Син, якому я цей годинник купив, коли він народився, в Костомукшу (місто в Карелії, РФ. – "Країна") виїхав. Жінка, теща й тесть повмирали. А коли я ці часи до хати приніс, то всі ми тут разом жили. Ось, кажу жінці, Юрі подарок купив. І від того дня вже 52 роки висять. Ні разу не поламались. Не обманув мене Козьол.
Василь Козьол – місцевий годинниковий майстер, працював помічником кіномеханіка. Порадив Анатолієві Лантуху купити цього маятникового годинника з боєм.
– Поміг часи привезти, вчепити. Сам настроїв, завів. Запили їх бурячихою. Раз на два тижні заводжу. Тільки я це робив, бо пружина дуже туга, але ще не вривалася.
Коли білили стіни, годинник знімали й обережно ставили на стіл. Дає п'ять ударів.
– Б'ють кожних півчаса, а потім стукають стільки разів, скільки годин. Хто свіжий у хату зайде, то йому мішають. Усі питають, як я сплю. Ліг та й сплю – не замічаю. Літом двері відкрию, то й на подвір'ї чути. У мене металолом приїжджі купляли, і часи саме забили. Хотіли купити як антикваріат. Я сину подзвонив – не дозволив. Два рази ті скупщики їздили, просили. Хотів син забрати, але боїться, що на таможні з цим подарком тепер не пропустять. Може, й до луччого. Дорога далека, клімат поміняється, ще втратять точність чи зупиняться. А так годинник йде – і я живу.
13 
1
Коментарі