Після святкування 60-річчя письменник Улас Самчук влаштувався працювати прибиральником
"Ой, та й же ж не хочеться лишати Європу. Вона в моїй крові і кості з передовіку. Америка? Країна втікацтва і opportunity (можливостей. – "Країна"). Але чи для письменника української мови?" – записав 43-річний Улас Самчук у щоденнику в червні 1948-го. Саме подав документи до канадського еміграційного представництва у Людвіґсбурзі в Німеччині.
5 жовтня того ж року Улас Самчук із дружиною Тетяною на кораблі General Stewart прибувають до Торонто. Орендують невеличку квартиру. Тетяна влаштовується працювати на фабрику. Чоловік – безробітний.
"Прибув я сюди у таких роках, коли починати життя наново пізно, а жити тим, чим жилося до цього часу, тобто письменством, майже неможливо, – скаржиться в листі до професора Міннесотського університету Олександра Грановського через кілька місяців. – Не знаю, як це так сталося, але мені зовсім не пощастило знайти для себе місце, де б я міг сяко-тако виправдати себе як письменник. За винятком одної газети "Свобода", всі решта пресових органів не виявляють зацікавлення моїм співробітництвом. Це була важка для мене несподіванка, бо я до цього часу не зустрічав ще пресового органу, що відмовив би мені у цьому. Я робив багато спроб знайти приватно людей, що б були зацікавлені сприяти мені якось з боку видання моїх праць, але і тут, як кажуть, потерпів повну невдачу. Зараз сиджу і думаю думку, і всі мої думи досить чорні".
"Зрозуміло, чому українці тут опинилися і чого домагаються, – пише у книзі спогадів "Слідами піонерів" про громаду Нью-Йорка. – Засадничо вони повинні домагатися цього не на вулицях Нью-Йорка з будинком Об'єднаних Націй, побудованим Рокфеллером, а на Красній площі Москви з її мавзолеєм Леніна, побудованим Сталіним-Джугашвілі. Але Нью-Йорк і Москва такі ж контрасти, як день і ніч, і саме тому українці шукають свого права у Нью-Йорку. В цьому кліматі свободи вони хочуть знайти свою загублену Україну і перенести її до Києва у вигляді Свободи і Незалежності".
Самчук поринає в громадсько-культурне життя української діаспори. 1954-го стає одним із фундаторів письменницької організації "Слово" й членом редакційної колегії збірника з однойменною назвою. Проводить численні зустрічі з українцями в різних куточках Канади й США.
Земляки збирають на видання його творів $450. А ще допомагають подружжю купити шестикімнатний будинок у Торонто. Письменник мріє про помешкання за містом в українському стилі, з невеличким городом і господарством. Хоче облаштувати там музей, архів, бібліотеку й заповісти українській громаді як пам'ятку. Все життя відкладає гроші на втілення своєї мрії і шукає інвесторів.
"Маю ще десять років на замітання, – пише Євгену Маланюку навесні 1965-го. – Це гарна, шляхетна робота. Вона мене не понижує, а лишень понижує наше національне імення, бо ті, що мені цю працю дали, – здивовані поважно. Вони цю працю звикли давати лишень тим своїм людям, які вже нінащо нездалі. Мене ж весь час їм рекомендують як "передового письменника", а всі наші газети пишуть мені дитерамби з приводу ювілею. Це те комічне. Але це моя теперішня праця".
Письменник саме відзначає 60-річчя. Тетяна через біль у спині змушена залишити роботу. Аби мати кошти на прожиток, знайомі влаштовують Самчука прибиральником. З іншого листа до Маланюка: "Я прийняв фізичну, нічну роботу, щоб рятуватися від матеріяльного краху".
Водночас Самчук вступає до Української вільної академії наук, кількох громадських і політичних організацій. Входить до журі конкурсу проектів пам'ятника Шевченкові у Вашингтоні. Співпрацює з періодичними виданнями. 1967 року проводить творчі вечори з українцями в Чикаго, Лос-Анджелесі.
"Накритий стіл, на столі борщ, голубці і якась перлямутрово-іскриста запіканка. І розмови, сміх – приємно пролетіти над цілим континентом і над самим Тихим океаном і потрапити в обійми рідних людей", – згадує про вечерю в домі секретаря Українського народного союзу Петра Сильчака в Лос-Анджелесі.
На черзі – Сан-Дієго й Сан-Франциско. 12–19 листопада Самчук бере участь у роботі Світового конгресу вільних українців у Нью-Йорку. "Промовляли, вітали, говорили, молилися єдиною мовою, єдиним серцем. Так, це демонстрація єдності", – згадує у книзі "Слідами піонерів". Особливо виділяє вечір 18 листопада – тоді 12 тис. осіб у спорткомплексі "Медісон Сквер Ґарден" виконали гімн України: "Відколи Нью-Йорк – Нью-Йорком і земля – землею, це вперше прозвучало тут це "ще не вмерла". Воно прийшло сюди через моря і континенти, щоб на повний голос сказати про це світові".
Улітку 1975-го подружжя знову перетинає Атлантичний океан – для туристичної подорожі. "Сердечний привіт з Лондона. Гуляю по Європі, багато вражень. Заїду також до Штутгарта", – пише літературознавцю Дмитру Нитченку в червні. Через кілька місяців ділиться менш приємними новинами: "Ми з Танею цієї осені похворіли артризмом. Паскудна справа. Інколи руки відмовляються функціонувати. Не висилаю тепер книжок, бо тяжко мені їх пакувати. Роблю підсумки своєї роботи, хочеться докінчити дещо нескінчене, маю багато статей, репортажів, есеїв, загублених у поточній праці".
Перед 75-річчям Уласа Самчука висувають на здобуття Нобелівської премії з літератури. Ініціатор – російськомовний журнал "Современник", що виходить у Торонто. Кандидатуру не затверджують – бракує рекомендації нобелівського лауреата. Взяти її не може – жоден твір Самчука не виданий англійською мовою. Окрім того, його номінують як українського письменника, хоч він має канадське громадянство, а УРСР не вважає українською державою.
"Він був людиною великої порядности й відданости, але – кажучи об'єктивно, – трохи смішним у своїх генеральських амбіціях, – уже після смерті Самчука писав про нього мовознавець Юрій Шевельов. – І він ніколи не позбувся своєї провінційности. Треба було Юрко-Стефаникової (Юрій Стефаник – товариш Самчука на еміграції, син письменника Василя Стефаника. – "Країна") наївности, щоб думати, що він міг бути кандидатом на Нобелівську премію. Але особистістю він був, а це вже честь".
Подружжя Самчуків потребує все більшого догляду. Продають своє житло, віку доживають під містом, у пансіонаті ім. Івана Франка. "Я тепер визрів до повного дідуганства, зо всіма його регаліями, і виконую режим шпиталю, дарма, що сиджу дома і навіть рухаюсь при допомозі крісла на колесах. Головне моє заняття – боротьба з болями, і, розуміється, на щось інше не буває часу. Ось воно як", – з листа до Дмитра Нитченка 6 грудня 1985 року.
Однією з останніх з Уласом Самчуком спілкувалася поетеса Світлана Кузьменко – наприкінці травня 1987-го, за два місяці до його смерті. "Я зайшла його провідати на кілька хвилин, але моя візита затягнулася майже на дві години, – згадувала. – У той день Улас Олексійович почувався краще й хотів поговорити. Говорив він. Нічого не згадував про те, що йому болить, а спокійно сказав: "Пані Світлано, я знаю, що наближається моя смерть", – і тихенько жартівливо почав співати свою пісню про вдову – аж до того місця, де вдову зустрічає смерть і вони починають сперечатися. А потім сказав, що він смерті не боїться і приймає її як неминучий факт у нашому житті"
Дружину відбив у кінооператора Адріана Прахова
20 лютого 1905 року – Улас Самчук народився в селі Дермань, тепер Здолбунівський район Рівненської області. Окрім нього, в сім'ї Олексія Самчука й Анастасії Рудої-Антонюк було ще четверо дітей. Зведених брата й сестру Улас мав від першого батькового шлюбу. Вчився у церковноприходській школі в селі Тилявка, дерманській школі, українській приватній гімназії ім. Сергія Міляшкевича у Крем'янці. "Признаюсь, на очах моїх тремтіли справжні сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав", – напише в романі "Волинь" про своє перше оповідання "На старих стежках", опубліковане у варшавському журналі "Наша бесіда" 1926-го. Наступного року його мобілізують до польського війська. Під час військових навчань утікає до Німеччини. Після тритижневого ув'язнення працює візником і вчителем російської мови в місті Бойтен – нині територія Польщі.
1929 – їде до Праги. Два роки вчиться на філологічному відділі Українського вільного університету. Видає свої найрезонансніші твори – "Волинь", "Марія", "Гори говорять", "Кулак". Співпрацює з Проводом Організації українських націоналістів, відвідує Берлін, Париж, Рим, Дрезден, Флоренцію, Венецію. У Празі знайомиться зі студенткою фармацевтики Марією Зоц. Цивільний шлюб не могли оформити, бо Самчук не мав громадянства, а церковний не давали без офіційного. 1952 року він присвятив їй друге перевидання трилогії "Волинь": "Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила".
1941 – повертається на батьківщину, живе в Рівному – на той час столиці нацистського Рейхскомісаріату Україна. 16 серпня під час зйомок фільму "Пісня про Довбуша" знайомиться зі старшою на два роки асистенткою з монтажу Тетяною Праховою-Чорною. Вона – киянка, заміжня за кінооператором Адріаном Праховим, виховує сина Анатолія й доньку Ірину. У жовтні лишає дітей на чоловіка й переїжджає в Рівне. Самчук працює головним редактором газети "Волинь". Місяць відсидів у тюрмі за передову статтю "Так було – так буде", в якій згадав розстріли нацистами українців. Звільнений за клопотанням греко-католицького митрополита Андрея Шептицького.
1944 – Червона армія відвойовує Західну Україну. "Куди мав вдатися такий непоправний самітник, варнак і маверик, як моя особа? – напише Самчук у спогадах "На коні вороному". – Не було вибору. Для неї всі мости в Україну спалені. Залишилась тільки одна дорога – на захід. І з цим не було вагання. Не зітхалося і не плакалось. Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею міг мандрувати у всі кінці світу. Україна сталінського крою не була для мене вгодним під сонцем місцем". Подружжя Самчуків жило в Польщі, Австрії, Німеччині. 1948-го переїхали до Торонто, Канада.
1953 – після смерті Йосипа Сталіна в Західну Україну з місць ув'язнення і заслання повертаються тисячі реабілітованих учасників націоналістичного підпілля. Письменник Улас Самчук для них – символ боротьби. Головне цензурне відомство СРСР – Головліт – накладає заборону на його романи. На противагу Самчуковій "Волині" памфлетист Борис Харчук пише однойменну тетралогію, розтиражовану київськими й московськими видавництвами. "Найвидатнішим художником слова Волині" влада позиціонує поета-комсомольця Миколу Максися, якого нібито вбили бандерівці, "натхненні творами Самчука". Радянський критик Юрій Мельничук, головний редактор друкованого органу Спілки письменників УРСР журналу "Жовтень", публікує серію критичних статей про Самчука. 1957-го той пише відповідь у газеті "Свобода", що виходить у Джерсі-Сіті: "Полемізувати з ними нашими звичними, логічними, розумними засобами те саме, що фехтувати шпагою проти мужика, озброєного дубиною. Доказувати, що ти – не верблюд, казати, що він помиляється, перекручує правду, ігнорує факти – все це було б більше ніж наївністю з нашого боку. Лайка є то їхня мова. Мова того племені. Жива, звичайна мова. Лайка для росіянина – те саме, що й "щі да каша". Без матюка він із Богом не розмовляє".
9 липня 1987 року – Улас Самчук помер у пансіонаті ім. Івана Франка біля Торонто. Похований на українському цвинтарі святого Володимира в Оквіллі, провінція Онтаріо. Дружина Тетяна пережила його на два роки – виконала заповіт чоловіка й подарувала по $10 тис. літературному об'єднанню "Слово" й Комітетові українців Канади. Ще $50 тис. витратила на створення музею Уласа Самчука при пансіонаті ім. Івана Франка в Торонто. 1995 року експозицію перевезли в Україну. На могилі подружжя стоїть пам'ятник у вигляді розгорнутої книги з написом "Куди тече та річка" – назвою першої частини роману "Волинь".
3 
1
Коментарі