Перевіряв стару електронну пошту й наткнувся на листа котрогось із молодих читачів "Країни". Він дякував за статтю "Голий король", що вийшла в жовтні 2011 року. В ній я писав, що час Януковича уже полічений і що невидима рука вже написала "мене, текел, фарес".
Зараз рік 2015-й, і мені сказали інше передбачення: в країні чути тиху роботу сокир – тільки що тешуть вони не граніт для пам'ятників, а дерево для шибениць.
У такий прогноз я не дуже вірю. Мій досвід вчить, що в Україні не збуваються найгірші сценарії. Я можу навести кілька таких: що українці 1 грудня 1991 року не підтримають незалежність; а якщо й підтримають, то Україна буде державою-одноденкою, що вернеться до Росії, але на колінах; що Україна, якщо і втримається, то лише по правий бік Дніпра; що на Україну чекає війна між україномовним Заходом і російськомовним Сходом та з Польщею – за Львів, і що, нарешті, Янукович – це надовго, як Путін у Росії.
Не кажу, що в Україні не збуваються погані сценарії. Але не найгірші. Найгіршим зараз міг би бути третій Майдан – ті ж самі шибениці для Порошенка і Яценюка. Цього, скоріше за все, не станеться. Припускаю, однак, що Яценюк піде у відставку ще цього року. І що це означатиме його політичну смерть, на мою думку – заслужену.
Припускаю також дострокові президентські вибори. Якби я був радником Порошенка, то порадив би йому самому оголосити нові вибори. Через брак кращих кандидатів він би ці вибори виграв і дістав би новий шанс на реформи – нинішній він, як виглядає, уже провалив. Бо рецепт реформ простий: головні з них робляться в перший рік, або не робляться взагалі.
Я розумію, що є обтяжлива обставина – війна. Путін не міг подолати Україну 2014 року. Провал "російської весни" та "Новоросії" – це найбільша стратегічна поразка, якої він коли-небудь зазнавав. Тепер він змінив тактику: після краху бліцкригу розпочав мляву війну. Його мета – вкрасти в України шанс на реформи. І це йому вдається.
Тому нашим іншим ворогом зараз є і буде депресія. Революція завжди породжує завищені очікування. Лешек Колаковський називав їх "прекрасною хворобою революції". Коли краса минає і повертається сірість, розчарування неминуче.
Повністю побороти його не вдасться. Головне – не дати розвинутися до найнижчої точки, а зупинити десь посередині між висотами революційного духу і глибинами постреволюційно-воєнної депресії. А для того варто намацати точки, на які можна твердо опертися.
Як на мене, їх три. По-перше, Росія цю війну програє. Країна, яка живе майже винятково з газу й нафти, чавить бульдозерами закордонний сир і трактує сусідніх качок як терористів, не має майбутнього. А головне: не виграє війни країна, яка перебуває в міжнародній ізоляції.
По-друге, ця війна колись таки кінчиться. Хоч би хто в ній переміг, у "нагороду" він дістане виснажену країну. Історія свідчить: повоєння є одним із найкращих часів на радикальні реформи. Тому шанс українців на новий старт не за горами.
По-третє, в Україні склалося нове покоління. Серед названих трьох переваг цю я поставив би на перше місце. І не від бажання загравати з молоддю. Просто є певні показники готовності до змін, яких не можна обдурити: цінності, які сповідує населення.
Цієї весни ми робили великомасштабне дослідження цінностей в Україні. Воно підтвердило те, що ми раніше підозрювали: в Україні склалося покоління, яке за ціннісними показниками ближче до своїх європейських ровесників, аніж до старших українців. Війна не сколихнула їхню ціннісну основу. Вони й далі готові до змін. Переважно це молоді освічені люди, які живуть у великих, метропольних містах: Львові, Києві, Дніпропетровську, Одесі, Харкові. Вони були навіть у Донецьку, але звідти їх вигнала війна.
Кожна політична партія, яка захоче бути успішною, буде під них підлаштовуватися. Приклад: львівська "Самопоміч" тримає стабільний рейтинг і у Львові, і по всій Україні. Але на велику країну таких партій мало би бути хоча б дві-три. Це і є те, у що вже зараз треба ангажуватися – у творення подібних політичних проектів.
Тому зберігаймо спокій. І лупаймо цю скалу
1 
1
Коментарі
1