Заради збереження психічного здоров'я та економії часу рідко заходжу у Facebook. Про все, що там цікаве або що стосується мене безпосередньо, розповідають друзі.
Несподівано для себе дізнався про фейсбучну дискусію, яку спровокувала нібито моя стаття на сайті "Інсайдера". Кажу "нібито", бо стаття є нічим іншим, як записом мого виступу перед журналістами у Чернівцях. До того ж записом не за диктофоном, а від руки, без моєї авторизації. "Стаття" була приправлена гострими епітетами й характеристиками, яких я не говорив і які були вставлені для красоти, – але спробуй довести тепер, що "ти – не верблюд"!
Оскільки "факт" стався, то я захотів зустрітися із Сергієм Лещенком, якого згадував у виступі, щоб перепросити за різкість формулювань. Навіть якщо вони мені не належать, але з'явилися під моїм прізвищем, все одно почуваюся відповідальним. На мою думку, критикувати треба не людей, а явища, які вони уособлюють. А якщо таки не вдержався і перейшов межу, то хоч-не-хоч, а треба вибачатися. Бо образа людської гідності є останньою річчю, яку я бажав би собі чи кому-небудь іншому.
Наталя Гуменюк, добра душа, влаштувала мені зустріч із Лещенком. Ми спокійно проговорили з годину. Визнали, що нема особистого конфлікту, а є конфлікт принципів. І погодилися не оприлюднювати змісту розмови.
Але мовчанка – це розкіш, яку в тебе обов'язково хоче хтось відібрати. На другий день після нашої зустрічі "Факти ICTV" помістили черговий "мій" текст під заголовком "Між нами – прірва! – Грицак відповів Найєму на здачу України комсомольцям". Це були слова, які я "нібито" сказав в інтерв'ю кореспонденту цього видання. Хоча знову ж таки, ніякого інтерв'ю не було, а була моя лекція про крихкість нашого світу, а після неї один із присутніх, назвавшись кореспондентом "Факти ICTV", з кінця залу поставив мені запитання не за темою.
Потім Андрій Бондар, ще одна добра душа, написав у Facebook текст "про епічний батл між Найємом і Грицаком". А 5 жовтня газета "День" видала цілий розворот на цю тему – з коментарями Левка Лук'яненка (котрий, як і треба було чекати, гостро мене розкритикував – тим разом за те, що я не читав (?) "українських філософів, соціологів, націоналістів"), Ігоря Луценка ("Я не вважаю правими їх обох") та двох інших експертів, прізвища яких чую вперше.
І нікому – нікому! – не спало на думку перевірити, чи була насправді ця дискусія. Не кажучи про вияснення того, що я справді сказав, а що мені приписали.
Не маю жодного наміру виправдовуватись. Бо, як кажуть французи, qui s'excuse s'accuse – хто виправдовується, сам себе звинувачує. Не буду також писати, про що ж власне йшлося у моїй чернівецькій доповіді. Звичайно, бажав би, щоб принаймні хтось із згаданих авторів та експертів вибачився за "бурю у склянці". Але не можу цього в них вимагати – бо це означало би, що накидаю їм свої принципи.
Можу зробити тільки одне: використати цю історію як приклад, як не можна вірити віртуальній реальності і як легко стати її жертвою.
Зрештою, це навіть не історія. А так собі, дрібне непорозуміння, роздуте до розміру "епічної битви". І проблема не у Facebook. Він – лише інструмент, який побільшує те, що у нас уже є, – і наші добрі, і гірші сторони. Тому, навіть якщо у Facebook не ходити, залишаються наша легковірність і "експертна" поквапність судити й осуджувати, навіть коли не знаєш чи не розумієш суті справи.
1 
1
Коментарі