Діялося це 50 років тому в Нью-Йорку. Двоє молодих українських поетів із Києва на завдання радянського уряду приїхали до Америки, щоб переконати діаспорних українців, що там, на батьківщині, все добре і що можна вже повертатися додому. Тамтешні бандерівці оголосили їм бойкот, а будь-яку спробу нав'язати контакт – прирівняли до колаборації.
Знайшлася, однак, група лібералів-професорів, яка цих наказів не слухала. Вони організували приватну зустріч, щоб із перших вуст почути, що діється в Україні. Користаючи з довірливої атмосфери, обидва поети розповідали про відродження української культури та про свій вклад у розбудову нації. Один із професорів, втративши терпіння, перервав їх запитанням: "Коли ви нарешті перестанете будувати українську націю і почнете її модернізувати?"
Це питання спадає на думку, коли читаєш "Нариси української ідентичності" Сергія Дацюка в "Українській правді" від 4 серпня. В них робить мені комплімент: мовляв, я найдалі пішов у радикалізації національного будівництва. А заразом критикує, що мій радикалізм не є надто радикальний.
Тяжко дискутувати з опонентом, який не зрозумів мого головного наміру: всі погляди щодо націотворення я викладаю, примруживши око. Бо вважаю, що українська нація не лише сформувалася, а й досить стабільна спільнота. Найсвіжіший приклад: крах "російської весни".
Тому головним викликом є не будування нації, а її модернізація. А це вже питання не ідентичності, а чогось іншого.
Щоб не говорити лозунгами, поясню на пальцях. Чи ви звертали увагу, що в інтерв'ю добра половина учасників АТО розмовляють російською? Про те, що в Україні російськомовний український націоналізм, говорили задовго до Майдану. АТО показує: цей російськомовний український націоналізм не лише є, а й має зуби й кігті, щоб постояти за Україну.
Це означає, що українська нація є двомовною. Андрій Курков недавно запропонував укласти словник російської мови в Україні. Цей словник мав би показати, що навіть на рівні слів вона відрізняється від російської мови в Росії: "хлебный" замість "булочной", "гольф" замість "водолазки", "в Украину" замість "на Украину" тощо – це приклади, що подав один одеський блогер.
Не беруся судити, чи таких прикладів вистачить на цілий словник. Але як історик можу сказати: ніде й ніколи раніше у своїй історії російська не була такою масовою мовою свободи, як у Києві на Майдані. В Україні вона справді звучить інакше, ніж у Росії.
Звідси, зрозуміло, можна піти у бік дискусій про статус російської мови. Боюсь, однак, що до таких дискусій ми не готові. Почати їх зараз – це відкрити ще один внутрішній фронт.
Стійкий поділ навколо мовного питання показує моніторинг українського суспільства, що проводить Київський інститут соціології від 1990-х. Але ці ж опитування свідчать про існування постійної більшості – 83 відсотки 2013 року, яка у виборі другої обов'язкової мови у школах та вузах надає перевагу англійській над російською.
Різниця між першим і другим випадком є суттєвою. У першому впровадження російської як державної багато українців сприймають як загрозу своїй ідентичності. Коли ж ідентичність під загрозою, компроміс стає неможливий. У другому випадку вивчення англійської мови є прагматичним інтересом: кожен нормальний батько хоче кращого майбутнього для своєї дитини. Минулорічне дослідження 60 неангломовних країн показало чітку взаємозалежність: що вищий рівень знання англійської, то більший валовий дохід на душу населення, вищі стандарти і більша тривалість життя. Загальне впровадження англійської – це те, що свого часу зробив батько "сингапурського чуда" Лі Кван Ю і що пробував у Грузії Саакашвілі.
Якщо хочете будувати українську націю, дискутуйте про статус російської мови. Нації від цього не буде ні холодно, ні жарко. Вона і так двомовна.
Якщо ж хочете її модернізувати, відкладіть ці дискусії до кращих часів – і візьміться за англійську.
Це і є засадою стратегічного мислення – вміння відділити те, що хочеться робити, від того, що конче треба робити
1 
1
Коментарі