Маю невеликий гріх — люблю дивитися у нічні вікна. Вони особливо ваблять, коли їдеш нічним трамваєм — повільним, мов черепаха. До дому ще п'ять нудних зупинок, а для читання вже темно.

Найпривабливіші вікна взимку — можна милуватися різнобарвними вогниками на ялинках. Але найчастіше вони передбачувані: вітальні блимають блакитними екранами, спальні цупко зашторені, кухні сповнені вечірніх розмов.

Люди у вікнах тебе не бачать і про твоє існування не здогадуються. Аби прожити з ними кілька хвилин, достатньо трохи повернути голову.

Пельмені брати чи доїдатимемо суп?

Ось веселі вікна без фіранок, мої улюблені. Певне, студентські, бо відчинені навстіж. Якийсь хлопчина висунувся наполовину і порпається у пакунках у ящику за вікном. Комусь гукає у глиб кімнати. Напевне, щось на зразок: "Пельмені брати чи доїдатимемо суп?".

У наступному вікні, кухонному, емоційно жестикулює жінка. Я знаю це вікно, час від часу тут зашкалюють пристрасті. Але відомо, що буде далі — за мить її обніме чоловік, притисне до грудей. Це фінальна сцена завіконної п'єси. Потому вони цілуватимуться, він смикне за мотузок і опустить важке жалюзі. Завіса. Стримуюся, аби не аплодувати.

Ось бабця на другому поверсі дістає з підвіконня кота. Котові додому не хочеться, він щулить вуха і присідає. Бабця ловить його. Неслух упирається куцими лапками, і я навіть чую, як він дряпає пофарбоване підвіконня. Я щодня тут їжджу, кіт щоразу вередує.

А в цьому вікні на когось чекає дівчина. Вона сидить, підперши щоку, із сьомої щонайменше до восьмої. Іноді гортає якийсь журнал, часом комусь телефонує. У кожному чоловікові, що поспішає від зупинки, я вбачаю того, на кого вона чекає. От зараз хочеться, щоб це був високий брюнет із букетом ромашок.

Ця п'єса повинна мати добре закінчення, бо так хочуть люди, які дивляться у вікна. Навряд чи я одна така. Тому вікно на своїй кухні час від часу залишаю прочиненим.

×