Жінка на лаві навпроти гортає книжку з вензелями на палітурці. У неї бузковий берет і товсті лінзи. ­Щойно на алеї хтось з'являється, окуляри ховаються в сумку, спина розпрямляється. Тоді мружаться і страждають очі.

Алея веде до столярного цеху, тут ходять лише чоловіки. О 18.00 у них закінчується робочий день. Столяри виходять майже одночасно, розбрідаються — хто в метро, хто на трамвай. Жінка теж поспішно збирається, чтиво вкладає до сумки. На моїй пам'яті, це вже п'ята книжка ­Даніели Стіл.

Прямую повз літню пару на сусідній лавці. Бабця їсть шматок торта із пластикової упаковки. Енергійно перетирає десерт передніми зубами.

— Нащо взяв з гоїхами? Бійше не беги! — гундосить з набитим ротом.

Її супутник у фетровій шляпі курить дерев'яну люльку. Очі спокійні й усміхнені. Дим довго висить у повітрі нерухомим знаком питання.

Кавказець зі скляного вагончика з шаурмою знову не поміняв сорочки. Його груди прикрашають три масні плями. А вчора було дві. Необачно затримую погляд. Хлопець висовується з віконця й активно мені моргає. Присоромлена, пришвидшую крок.

Чоловік у синій робі клеїть оголошення на двері нашого під'їзду. У ньому великими буквами: "Непьющий сантехник" і номер телефону.

— Коля, ти закодірувався? — кепкує сусідка.

— Женивсь, Наташа! — відрізає Коля.

— Грищук, де ти був, сволота?! — лементує під вікнами мама з дитячим візком. Щосили смикає за ручку, бо маля плаче. До неї прямує усміхнений чоловік із тюльпанами й пакетом.

— Де ти був?! Я дзвонила твоїй мамі, не бреши, — не вгаває жінка. Чоловік, так само всміхаючись, намагається її обійняти однією рукою. ­­В ­іншій тримає пляшку пива і біляш. Вона лупить його кулаком у груди, а він сміється.

На Берестейській — весна.

×