— Нецікаво працювати — літо! Земля ще тепла, — розводить руками лікар-терапевт Богомаз. — Ось почнеться осінь, потягнуться алкаші з простудами, студенти і невірні чоловіки. Таких історій наслухаєшся — хто, з ким і під якою лавкою заснув.

Зараз до нього ходять переважно бабусі з дідусями. Лікар оглядає і вислуховує їх з 8.00 до 13.00. Нудно.

Щоб обслуговуватися у столичній поліклініці, сплачую благодійний внесок на розвиток медицини. Начмед циркулем на карті вимірює, чи належить будинок, у якому живу, до компетенції його поліклініки. Може мені ближче ходити до сусідньої? Але все збігається. Нести гроші у ще одну лікарню не доведеться.

Нести гроші у ще одну лікарню не доведеться

У черзі до терапевта я остання. Температурю і покашлюю. Заходжу до кабінету з важкою головою. Лікар Богомаз щось пише в картках. Медсестра пиляє нігті. На мене не реагують. Уже майже 13.00.

— Кхм… Я маю температуру, — починаю сама.

— А мені-то що? — терапевт від писанини не відволікається. — Я, як під ковдрою полежу, теж температурю. Або як борщу гарячого поїм. Чи на дівчат симпатичних надивлюся.

— …і головний біль.

— І в мене голова болить, то може ми з вами вчора на одному весіллі гуляли?

— Ще горло болить.

— А мені душа за Україну. І за те, що молодість пройшла.

У лікаря очі побитої собаки. Він підводить їх на мене не вище рівня грудей. Просить відкрити рот, але зазирає у розріз блузки.

Дає градусник. Він зупиняється на позначці 37,8.

— То що ви хотіли? — нарешті серйознішає.

— Хочу довідку, — кажу.

— А я хочу ремонт у кабінеті, нові стільці й кондиціонер. А ще акваріум із рибками, щоб нерви заспокоював. Надю, а ти чого хотіла б? — це вже до медсестри. Але та далі пиляє нігті.

Не витримую і мовчки дістаю 50 гривень. На акваріум із рибками.

Він хрестить купюру, спльовує і кладе її під скатертину. Енергійно щось виводить у моїй амбулаторній картці. Інтерес до грудей втрачає.

×