Срамота

— Понімаєте, тут пляж такий, м-м-м-м, трохи специфічний, — власник екологічних дерев'яних апартаментів у кримському Коктебелі нервово почухується і перелічує гроші за проживання. — Ну, як би це сказати... Срамний. Але ж через дорогу! Хвилина — і ви на морі.

Ми з розумінням киваємо. Наслухані, що у Коктебелі ще за радянських часів діяв нудистський пляж. Його засновник, художник і поет Максиміліан Волошин, любив малювати оголених жінок на фоні природи. І сам був нудистом, збирав на березі бомонд без спіднього.

— Вот ваши краники и свистульки, — реготав таксист, який годину тому зустрів нас із потяга у Феодосії. Кивав на смугу білої прибережної гальки з роздягненими людьми. Підморгував: — Не бойтесь, текстильщиков бить не будут. Может, даже не прогонят.

"Текстильники" — це ті, хто засмагає у купальниках.

Здесь самый чистый пляж и вода

Хвилина — і ми на морі. Поруч гола родина: дід, баба, батько, мати, двійко дітей. Праворуч двоє інтелігентів в окулярах розбризкують сонцезахисний крем. Вони такі ж білі, як і ми. Ліворуч молода пара не може натішитися одне одним.

Проганяти нас не збираються. Навпаки — всміхаються, допомагають відкрити парасолю, запитують, звідкіля ми і яка погода в Києві. Резервуємо вільні лежаки по 25 гривень кожен.

— Вам повезло, здесь самый чистый пляж и вода, — каже власник інвентарю. — Все потому, что люди нормальные!

На доказ підчіплює сандалією чийсь давній недопалок і несе до смітника.

— Нет, я здесь не смогу, надоело смотреть на эту срамоту, — підхоплюється дама в купальнику, яка засмагала на сусідньому лежаку.

Киває на нудистську парочку, що цілується. Її колежанка знизує плечима. Вони забирають рушники і йдуть із пляжу. По собі залишають два обгризені качани кукурудзи й обгортку від морозива.