Синець

У мене біда — синець під оком. А я ж учора вийшла заміж.

На роботу вирішую не йти. А раптом колеги не повірять, що мені не до часу раптом відкрилися дверцята шафки й підрихтували красу? Бо ще кілька годин тому ми частувалися за мою обручку з іменем чоловіка на обідку. Досвідчена колега повчала:

— Знаєш, після весілля вони так швидко міняються…

Уявляю, як зайду, а вона гляне на мене поверх монітора:

— Що, вже? — і піде гріти чайник, доїдати вчорашній торт.

Мій як п'яний приходив — я його не кантувала

Тож на завтра відпрошуюся з роботи. Аби не гаяти дня, збираюся до банку, сплатити рахунки. Щоб не привертати уваги, одягаю сонячні окуляри. Але окуляри взимку — аксесуар нетиповий. Тож на мене всі витріщаються. Хто зі співчуттям, хто зацікавлено.

У банку черга, бо працює лише одне віконечко. Байдикуючи, кручу на пальці обручку. Якась бабця приглядається до мене і раптом не стримується:

— Доцю, то не кольцо винне, то така доля. Мій теж рукастий був, але хтось недурний сказав, що б'є — значить, любить. І що більше — то сильніше.

Заскочена зненацька, машинально поправляю окуляри, втягую голову в плечі. Але бабцю вже не зупинити:

— Може, ти сама винна — криве слово сказала абощо? Чоловіка ж головне не нервіровать. Он мій як п'яний приходив — я його не кантувала. Проспиться в коридорі, а на ранок — як огурчик.

Я схлипую. У мене ще й нежить, днями промочила ноги.

— Дєвочка, прощати — посліднє діло, — розвертається до мене мініатюрна жіночка. — Я участковому як настрочу заяву, чоловік місяць шовковий ходить. І тобі раджу — срочно пиши.

— Та що писати? Толку вже не буде, — й собі втручається дідусь у картузі. На нього цитькає вся черга. Він знічується і десь дівається.

— Заяву, дочка! Пиши заяву! — скандують бабця і ще півчерги.

Швиденько киваю та хутко вшиваюся. Вдома сідаю і пишу. Колонку в газету.