Парадноє

Сусідка Вероніка Павлівна — інтелігентна жіночка, столична аж до кісток. Її міську вдачу підкреслює ретельно вкладена мілірована зачіска, цуцик, вбраний у водонепроникні штанці, й столичний лексикон. Вона вперто називає мене "дєвушкой", хоч ми з нею кілька років знайомі. Їй здається, що так гарніше, по-міському.

— Київ вигодєн хоча би тим, що можна піти в магазин і вибрать хороший ананас, — навчає вона нехитрих життєвих мудрощів "понаєхавших". Хоча чубчики від ананасів Вероніка Павлівна не соромиться викидати з кухонного вікна на клумбу. Вона по-простому вірить, що це "хороше удобрєніє".

Її колишню провінційність видає ще й інфінітивне закінчення дієслів на "ть" середньонаддніпрянської говірки місцевості, що трохи південніше Києва.

Вона вперто називає мене "дєвушкой"

— Навіть не знаю, що з цим робить, — опять захаркали парадноє! — типова фраза, з якої Вероніка Павлівна починає розмову.

"Парадноє" — це наш сірий під'їзд із вишкрябаним між третім і четвертим поверхами написом "Ира — коза", недокурками, любовно складеними у бляшанку з-під оливок, і перекособоченими рамами вікон. Часом на першому поверсі ще з'являються використані шприци, а на останньому — мокрі плями після дощу. Це означає, що наркомани розгадали секретний код домофону і радо відвідують нас, а комунальники на візит знову не знайшли часу.

Решті сусідів так само здається, що "захаркали парадноє" звучить гарніше, аніж "заплювали під'їзд".

Операторки столичних служб таксі теж наче змовилися. Уперто питають, до котрого парадного "подавать машинку". "Під'їжджайте до першого під'їзду", — кажу я.

Мені не хочеться зайве пояснювати, що якщо є парадні сходи, то мають бути й чорні. Як це було у прибуткових будинках у Санкт-Петербурзі XIX ст. А в "хрущовці" — яке "парадноє"?

Але потайки теж сподіваюся, що під будинком чекає розкішний екіпаж, а не запилюжена "кіа" із прокуреним салоном.