Шоста ранку, дзвонять із незнайомого номера. Грубуватий голос вибачається за вранішній дзвінок, просить передати слухавку шефові, бо це дуже терміново. Кажу: не можу виконати прохання, ви помилилися номером.

— То есть? — дивується голос. Щось бурмоче про себе і вимикається.

За півгодини на екрані знову засвічується номер із трьома вісімками наприкінці.

— Понимаете ли, Соломоновича очень ждут в офисе, — делікатно, але настійливо віщає голос.

Я "понімаю". Але нічим допомогти не можу. Заварюю каву і не знаю ніякого Соломоновича.

Але чоловік не вгаває.

Девушка, кто вы такая? Откуда вы взялись?

— Девушка, я не сомневаюсь, что вы умная! — він навіщось розсипається у компліментах. — Вы придумайте что-нибудь: растормошите, разбудите, включите будильник. Понимаете, у нас горят деньги.

Мені шкода часу на пусті теревені. Я боюся, аби не згоріли мої канапки. Замість щось доводити мовчки вимикаюся. Телефон дзвонить утретє.

— Девушка, кто вы такая? Откуда вы взялись? Трубочку передайте! —  цього разу в слухавку репетує якась жіночка. У неї явно істерика. — Кем вы себя возомнили? Что собой представляете? Зачем взяли телефон?

Надто багато запитань як для людини, що помилилася номером. Регочу і скидаю виклик.

— Перестаньте дразниться, это не смешно, Соломоновича ждут на Приморском, — мало не плаче чоловік. Після десятка викликів я знову беру трубку.

Зауважую, що у Києві моря немає. І він нарешті мене почув.

За п'ятим разом дзвонить по обіді й вибачається: "Простите за настойчивость. Секретарша перепутала операторов. Ожидайте компенсации".

За півгодини дзенькає СМС, сповіщаючи про поповнення мого рахунку.

Стаю багатша на 20 грн. Це компенсація з Приморського.

×