— І що, правда? Та ладно, не вірю, — жінка в синьому пуховику й смішній покуйовдженій шапці дослухається до розмов, що їх ведуть без п'яти хвилин покупці вживаного одягу. Тупцяє на морозі. Сьогодні новий завіз. За п'ять десята, а охочих втрапити першими в магазин — зо два десятки.
Пані з модним шкіряним рюкзаком міцно тримається за клямку дверей.
— Не переживайте, першим все одно запустять чоловіка, — резюмує бабуся, що привела за руку онучку-школярку.
— Та ладно? — дивується "шапка".
Продавці й справді тут забобонні: щоб "нова колекція" добре продавалася, увійти першим запрошують чоловіка. Сивий модник в окулярах миттю мчить нагору через дві сходинки. Тут майже всі — у відділ взуття. Розглядати пуховики з цінниками 350, 400, 650 і характерним запахом залишаюсь я та кілька студенток. Нагорі чути, як гупають із полиць черевики.
Продавці кричать:
— Обережно!
Взуття все одно летить долу. Покупців розумію. Сама нещодавно вхопила майже нові "тімберленди". А колись носом крутила біля таких магазинів.
— Наташа, знов дві вішалки! — гукає одна продавщиця іншій.
— Сьогодні швидко, — відповідає Наташа. — Двадцять хвилин, як працюємо, а вже щось украли.
Штрих-коду на речах нема. На виході не запищить. Товар рахують за кількістю вішалок.
— Нічого собі! — сплескує руками тітка у смішній шапці.
На вулицю виходимо разом. "Шапка" перегороджує мені дорогу. Розстібає пуховик. Затримує подих, каже: "Оп-па!" — і дістає з-під светра кашемірову кофтинку та гольф.
Поки роздумую, як реагувати, підморгує:
— Ще скажи, що ти нічого не взяла? Та ладно! Це ж секонд, тут не гріх.
1 
1
Коментарі
2