"Інтелектуали обирають Польщу через психологічний комфорт"

– У мене – нестандартна ситуація. До рішення виїхати з України приходила поступово, – розповідає журналістка 28-річна Дарина Попіль. Вона два роки живе у Варшаві. – Спершу приїздила до Польщі ненадовго. Відвідувала літні школи, брала участь в освітніх програмах. Знайомство відбувалося поетапно. Почала помічати відмінності: тут більше порядку, чітко працює транспорт. Коли їхала на 9-місячне навчання у Варшаві, подумала: скоріше за все, там і залишусь. У цій країні кращі умови праці, більше можливостей для самореалізації. Це приваблює молодь із вищою освітою.

Інтелектуальних мігрантів?

– Можна й так сказати. Такі люди бачать більше перспектив за кордоном. Там немає такого бюрократизму і корупції, як в Україні. Приміром: візьміть на роботу, бо я – знайомий вашого знайомого.

Чому українці масово виїжджають до Польщі?

– Тут добре функціонують державні механізми. Інтелектуали з України приїжджають до Польщі не так за грішми, як за зручностями щоденного життя. Мова насамперед про психологічний комфорт. Знають, коли щось трапиться, їх захистять, і поліція, так чи інакше, знайде кривдника.

Що найбільше тривожило в Україні?

– Не мала відчуття захищеності. Та й нині його, на жаль, немає. Коли приїжджаю до Львова і треба відвідати лікаря, то бачу, що корупційна машина продовжує працювати. У Польщі довго чекатимете на візит до державного лікаря. Але маючи медичне страхування, не думатимете, як сунути йому купюру в кишеню.

За яких умов повернулися б в Україну?

– Якщо моя батьківщина почне змінюватись. Найперше потрібно ліквідувати корупцію. Без цього поступу не буде. Друге – хоч трошки підвищити рівень життя і безпеки. У таку країну можна буде повертатись.

текст: Романія ГОРБАЧ

Виїхав я чотири роки тому – отримав стипендію. Вирішив продовжити студентське життя. Не планував лишатися за кордоном. Та небажання шукати роботу "по знайомству" й отримувати смішні гроші мотивувало лишитися. Думав про держслужбу в Україні, але жити з хабарів не хотілося.

Буваю на батьківщині три-чотири рази на рік, але ментально живу в ній майже щодня. Постійно читаю українські новини. У нас відбувся великий зсув свідомості. Проте люди ще не до кінця зрозуміли: якщо ти – за Майдан і направо-наліво кричиш про зовнішню агресію, "героям – слава", то це – привід змінитися насамперед самому. Хоча б перестати смітити.

Я не заперечую факт російської агресії. Але це не може виправдовувати хабарництво і створення всюди "срачу".

Чи хочу повернутися? Звісно. ЧИ Є УКРАЇНА ЄВРОПОЮ? ТАК, АЛЕ ТІЛЬКИ ІСТОРИЧНО Й ГЕОГРАФІЧНО. МЕНТАЛЬНО – НІ. Вона буде Європою, коли по вулицях міст перестануть їздити машини лише двох класів – суперкари і "дев'ятки". А за розкрадання державного й комунального майна – ув'язнюватимуть. Коли почнемо дбати про людей похилого віку. Коли замість створення потворних скульптур реставруватимуть старі пам'ятки. Коли приналежність до патріотів визначатиметься не червоно-чорною стрічкою і голосним "Слава Україні!", а вчинками.

Олександр МАРУСЯК, 26 років, менеджер по роботі з клієнтами, Польща

Етнофестиваль ”Країна мрій” цього року відбувся в Музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові, під Києвом, 20 червня 2015-го. Уже 12 років на нього збираються шанувальники української культури. ”Я розумію, що плачу певну ціну за те, що живу в україномовному середовищі”, – пояснює письменник Тарас Прохасько, чому не виїхав з України — Автор: фото: Сергій Старостенко

Я здобув у Львові вищу освіту маркетолога. Батьки сказали, що є можливість навчатись у Відні. Вони туди раніше перебралися на роботу й постійне проживання. Подумав кілька хвилин і погодився. Після цього почався тривалий збір документів. І от уже чотири з половиною роки живу в Австрії.

В Україні складно з пошуком роботи. Особливо, коли хочеш працювати за фахом. Більшість фірм навіть не відповідали на запити. Вимагали кількарічний стаж, якого я не мав. Та й зарплати – трохи вищі за мінімальну. Цього не вистачИло б на нормальне життя.

Щодо відчуття безпеки в Україні, то за шкалою від 1 до 12 я поставив би 3. У суді нічого не доведеш. Ще й винним тебе зроблять. Від знайомих знаю, що ДЕРЖСЛУЖБОВЦІ НЕ ПРАЦЮЮТЬ, А КРИШУЮТЬ БІЗНЕС.

Нині ситуація помаленьку починає змінюватись, але до стандартів Євросоюзу ще дуже далеко. На жаль, все виглядає непевно. А в Австрії живе моя сім'я, є можливість займатись улюбленою справою – туризмом. Тож мій дім тепер – тут.

Андрій ПЕТРИШАК, 26 років, маркетолог, Австрія

Позаторік переїхала до Відня на навчання. Хотіла мати якісну освіту. Та, яку здобула в Україні, мене не влаштовувала. Сподівання виправдались. Чи повернуся в Україну – важко сказати. Не впевнена, що знайду цікаву роботу за гідну зарплату.

Лідія АКРИШОРА, 25 років, студентка і журналіст, Австрія

”Повернуся, якщо моя батьківщина почне змінюватись. найперше потрібно ліквідувати корупцію”, – каже Дарина Попіль, яка живе у Варшаві. Художник Володимир Казаневський бачить це так

Через друзів отримав пропозицію поїхати в Пекін, щоб налагодити там стосунки й почати торгівлю. Я був студентом Могилянки. Поїхав. Відкрив гірничо-збагачувальну компанію Ferrexpo, а потім фармацевтичну RR Commodities. Китай так динамічно розвивався, що я не встигав навіть аналізувати динаміку. Колишній прем'єр-міністр Микола Азаров якось помпезно відкривав у Києві станцію метро, яку будували купу років. А в Шанхаї в один день 2008-го запустили 80 станцій. Було три гілки метро, а стало – 13. Зробили це скромно і швидко.

Моя фармацевтична компанія возить субстанції в Україну. Тепер хочемо продавати в Азію ліки з України. Зареєстрували вже пару препаратів у Бірмі, в процесі – В'єтнам, Індонезія, Таїланд, Камбоджа.

Перебування в Китаї для мене – як робоче відрядження. СВОЮ СТАРІСТЬ БАЧУ В УКРАЇНІ. Мені не вистачає нашої мови, культури, традицій, зокрема Різдва, Великодня.

Сергій ЛЕСНЯК, 42 роки, підприємець, 12 років із сім'єю живе в Китаї