– Не вірила в коронавірус, доки сестра не захворіла. Ледь вижила. Тепер оце й у мене температура скакнула, кашляю. Страшно, – каже Галина Степанівна.
Із сусідкою стоїмо під кабінетом сімейної лікарки в Оболонському районі Києва. Перед нами зо 20 людей. Більшість без запису.
– То, что вы по записи пришли, вообще никакой роли не играет. Я здесь уже больше часа сижу. Не пропущу! – випалює білявка років 40 молодшому чоловікові. Затуляє собою двері. – Следующей захожу – и точка! Договаривайтесь с другими, чтобы пропустили.
Чоловік лається. Зрештою, йде на вихід.
– Ну це неправильно. Людина ж записалася, а вони її відшили. За яким правом? – шепоче Галина Степанівна. – Від цієї пандемії народ подурів. Втрачаємо людську подобу. Замість того щоб підтримувати одне одного, готові вбивати.
Черга рухається повільно. За пару годин лікарка приймає не більше десятка людей.
– Працюю до восьмої. Кого не встигну прийняти – вибачайте, – кричить із кабінету.
За годину черга доходить до Галини Степанівни. Коли збирається зайти, її за руку хапає заплакана жінка років 70.
– Пропустіть, будь ласка, – просить. – У мене чоловік учора помер. Я тільки його картку заберу. Та скажу, щоб декларацію розірвали.
– Не давіть на жалість! – злиться сусідка. – Вашому чоловікові вже нічого не треба. А в мене коронавірус і життя на волосині
1 
1
Коментарі