– Краще б його усипили. Толку все рівно не буде. Валяється, як овоч. Противно, – каже Микола Якович онуці Ірині.

Прийшов у полтавську лікарню провідати зятя Дмитра. У того – завершальна стадія цирозу печінки. Останні дні чоловікові погіршало, ні на що не реагує, весь час спить. Із носа і рота часто йде кров.

Біля нього постійно сидить мати Валентина Михайлівна. Коли виходить у коридор побалакати з лікарем, інші родичі починають говорити відверто. На сусідньому ліжку одягаю навушники, аби думали, що не чую їх.

– Тато все рівно помре. Грошей шкода. Викинули на нього вже тисячі, а він і далі тягне. Задовбав. Сам же винен. Пити треба було менше, – говорить Ірина. – Тільки бабі не кажи. Вона вірить, що витягне його. Наївна. Уявляю її шок, як усе скінчиться, і вона порахує, скільки грошей витратила на лікування.

Дмитро голосно стогне. В палату забігає його матір. Обіймає, просить потерпіти. У дверях лікар стинає плечима:

– Горе. Але що ж ви хотіли? Пізно привезли, – каже.

Наступного дня лікар відпускає мене додому. Дмитро вночі помирає.

– Відмучився, – каже вранці сусід по палаті Володимир. – Як затих, мати ледь не зомліла. Сватам дзвонить – збивають слухавку. Онуці через сльози прокричала, щоб із матір'ю до батька їхала.

– А вона що?

– Каже: "Я на дискотеці. Як піду – образяться друзі. А батько почекає до ранку"

×