– Живу тут заможніше. В Україну ніколи не вернуся, – каже знайома Марина.

Три роки тому поїхала на заробітки у Санкт-Петербург. Через російських родичів влаштувалася менеджером у велику торговельну компанію. Отримувала 55 тисяч рублів зарплати. Щомісяця дзвонила мені на мобільний.

– Ціни на більшість продуктів тут нижчі. Гарні мобільні телефони і ноутбуки взагалі можна за копійки взяти. Люди привітні. Все просто ідеально. Директор мною задоволений. Сказав: як так і далі працюватиму – подумає, щоб дати мені позику на купівлю квартири. А там дивись і до громадянства не далеко. Люблю Україну, але там таких умов немає.

Останні три місяці Марина не дзвонить. Набирає лише два тижні тому. Запрошує на пиво. Кажу, що в Санкт-Петербург їхати не буду. Марина починає плакати:

– Та я вже два місяці, як в Україну вернулася. Не дзвонила, бо соромно було зізнатися, що моя російська історія закінчилася. Вигнав директор, бо відмовила йому у близько­сті. Сказала, не можу піти на це, бо він має дружину і двох малих дітей. Думала, зрозуміє. Але він почав кричати, що даремно на мене викинув стільки грошей зарплати. Додав, що більше українці в його компанії робити нічого. Сподівалася, російські родичі підтримають. А вони засміялися: хіба ти не знала, що так буде? Зібрала речі і втекла. В Україні краще. Тут близькість у мене була тільки по любові.

×