Нахабство РФ і загибель селян: історія пари, яка побачила "русский мир" під Авдіївкою у всій красі

5

Олександр і Надія – подружня пара родом із Донецька. Після вторгнення Росії у 2014-му - переїхали у село Бердичі біля Авдіївки.

Попри бойові дії у Донецькі області, подружжя облаштувало свій побут на новому місці. Тримали городину, курей. Все змінила повномасштабна агресія РФ. Бердичі опинилися під російськими обстрілами – в село прилітали ворожі снаряди та міни, які руйнували людські будинки. Аби вижити – пара змушена була евакуюватися. Нині знаходяться у Німеччині.

Евакуювати Олександра і Надію допомогли волонтери благодійного фонду "Восток SOS". Саме вони записали історію пари.

Gazeta.ua публікує розповідь, надану виданню волонтерами.

Від 2014 року ми жили в селі Бердичі поблизу Авдіївки. Після першого вторгнення Росії - залишилися там і відтоді дев'ять років облаштовували своє життя: посадили сад, був город, завели курей. Все це допомагало годувати нашу родину. Було важко. Доводилося жити на пенсію.

Деякі односельці не змогли після 2014 року визначитися з думкою щодо війни. Проте ми ніколи не сумнівалися в тому, що Росія знищує Україну. Олександр носив жовто-блакитну футболку та завжди запевняв, що він – українець, народився в Україні й помре теж тут.

Коли настало 24 лютого 2022 року - люди розгубилися від нахабства Росії. І, звісно, зрозуміли, що Путін не рятує український народ, а знищує.

Повномасштабне вторгнення ми зустріли в рідному домі. Олександр мав їхати на протезування зубів у Харків. Ми стояли на зупинці, але автобуса не було.

 

Нам зателефонував стоматолог і сказав, що Харків бомбять, тож протезування не буде. Так обірвалася мрія Олександра мати голлівудську посмішку.

Спочатку ми вирішили не покидати дім. Продовжували займатися справами. Найчастіше внаслідок обстрілів у будинку розбивалися вікна. У серпні в наш двір прилетіла осколкова міна. Мене і Сашу врятувало те, що були в літній кухні. Великий уламок потрапив у кут будинку під дах - вирвало електричний кабель, уламки зруйнували чверть даху.

На щастя, не постраждала собака Букет, вона сиділа за півтора метра від того місця.

Згодом перестав ходити громадський транспорт. Щоб поїхати в аптеку, банкомат або за продуктами - багатьом людям доводилося їздити автостопом, власним авто або ж винаймати машину на декількох людей. Магазин у селі також перестав працювати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Дітям закривали очі. На дорогах було багато трупів" - історія маріупольців, які пережили пекло

Осінь 2022 року була дощова, обстріли частішали. Сусідні села, що ближче до Авдіївки, дедалі частіше потерпали внаслідок бомбардувань. Будинки руйнувалися, мешканці гинули або їх вивозили пораненими. Ставало страшніше.

Потім росіяни почали обстрілювати й наше село Бердичі. Одного разу один зі снарядів потрапив у сусідську машину. Ми кинулися допомогти друзям, але обстріл все ще тривав.

 

Довелося тікати в підвал. Пригадую тоді, що там зібралися три сім'ї. Спочатку був шок, потім почали тремтіти від холоду. У сусідів була дитина дворічна, то її вкривали одягом. Згодом чоловіки принесли ковдри.

Тоді в сусідів обгорів будинок, собаку вбило, але люди залишилися живими. Щоразу, як вщухав обстріл - люди, що жили на вулиці Миру, збиралися посеред вулиці, аби перерахуватися. Розповідали в кого що трапилося, домовлялися як допомогти постраждалим та що можна відремонтувати. Морально підтримували одне одного.

Одного разу Олександр врятував мені життя, я тоді поралася на городі. Саша попросив мене терміново піти в гараж і допомогти. Він прийшов до мене на поле. Ми відійшли, зупинилися полуниці зірвати і раптом вибух - метрів 20 від нас. Встигли сісти. Повертаю голову та бачу, що на тому місці, де я щойно картоплю полола - стовп пилу із землею, а з яблуні гілки падають.

Згодом я знову почула гучний вибух, але далеко, на колгоспному полі. На городі від цього вибуху залишилася величезна яма. Через пошкоджений дах у нас не працювала пічка. Я почала дуже хворіти. Врешті, ми наважилися на евакуацію в жовтні. Олександр в останню мить відмовився, але я поїхала до рідні в Київ і пробула там два місяці. Олександр вдома готував дрова на зиму.

30 грудня Олександр втікав від обстрілів, упав на сходинку біля будинку та зламав поєднання стегнової кістки з тазом. Сусіди допомогли викликати "швидку", його поклали в Покровську лікарню. Але операція була неможлива: йому потрібні були пластини, які привозять із Німеччини.

 

Після цього випадку я негайно повернулася до чоловіка та зателефонувала волонтерам Благодійного фонду "Восток SOS". Вони допомогли з евакуацією та запропонували виїхати в місто Дніпро - у Центр для маломобільних людей.

У центрі прийняли з турботою. Ми зрозуміли, що в Україні не забувають про людей і завжди піклуються. Просто не всі знають про цю можливість, не всі звертаються по допомогу.

Ми перебували в Центрі для маломобільних людей до кінця березня 2023 року. Завдяки підтримці БФ "Восток SOS" нам вдалося поїхати до Німеччини.

Я майже все життя була інженером-конструктором радіоелектронного обладнання. До пенсії працювала в Інституті штучного інтелекту, там розробляли робота, головна функція якого – розмінування територій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Біжіть звідси. Зараз буде бій" - які жахіття пережила родина Моісєєнкових з Маріуполя

Я брала участь у розробці програм голосового управління роботом. Макет готували для виставки в Ганновері. Не знаю, чи використовують зараз розробку, але дуже хотілося би.

Олександр працював на судні в морі. Побачив увесь світ, навіть проходив пролив Дрейка.

 

Ми вдячні за можливість жити у спокої та комфорті під час війни. Раніше ми жили під постійними обстрілами та щодня ризикували втратити життя на прифронтовій території. Ми продовжуємо спілкуватися із сусідами, які не готові покинути домівки.

Всім здавалося, що війна не триватиме довго і ось-ось закінчиться. Людям нікуди їхати, потрібно шукати житло, платити за нього, а в селі все своє. Із рідним житлом розлучатися важко.

Пам'ятаю історію сусідки Тетяни, вона жила сама. У неї було близько 10 котиків і чотири собаки. У березні 2023 року в її будинок потрапив снаряд і повністю зруйнував його. Тетяна тоді отримала поранення руки, зараз їй допомогли знайомі винайняти квартиру, але рука досі загіпсована.

Це один із багатьох прикладів і приводів, аби виїжджати з небезпечних для життя місць. Не треба чекати на поранення та руйнування житла.

 

Життя в гарячих точках – це постійний страх. Існування без електрики та холод неможливо порівняти з життям у хороших умовах.

У нас одна мрія одна на двох: щоб війна закінчилася.

Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів "Восток SOS" за номерами:

+38 099 297 64 34

+38 099 736 42 41

Або надіславши свою історію на пошту: [email protected] чи у чатбот в Телеграмі @documenting_vostok_sos_bot

×