"О 4:20 фунікулер підіймає людей у минуле" - фіналіст "Новели по-українськи"

Публікуємо твір "Фунікулер до Києва" фіналіста конкурсу "Новели по-українськи" киянина Костянтина Мельникова.

Повний текст:
1
Після того як Сева кинув пити, життя втратило моменти, які наче розмальовку розфарбовував алкоголь. Тепер реальність тиснула як на Бендера – атмосферним стовпом вагою у двісті чотирнадцять кілограмів. Уявляєте? Двісті чотирнадцять кілограмів!
Із доступних радощів лишились пиріжки з "Ярославни", але від них хлопець гладшав. Тому цей допінг не міг існувати на постійній основі. Потрібно було знайти умовну таблетку, яка б налаштувала на життя тут та зараз. А ще розвантажувала голову після боротьби з дедлайнами та персонажами, які ті дедлайни встановлювали. Потрібно було вибрати щось не дуже агресивне, але з терапевтичним ефектом прання мозку до пахучої білизни.
На запит Всесвіт відповів дуже швидко – з'явилась Катя. Тендітна дівчинка, що із завзяттям важкоатлета рухала глиби незакритих гештальтів.

2
Сева купив сірий жетончик та вкинув його до прожерливої пащі автомата. Фунікулер двічі просигналив. Хлопець у три кроки подолав відстань та стрибнув до салону. Двері зачинились.
– Рушаю, – сказала юна дівчина-водій у допотопну рацію. Фунікулер рушив Володимирською гіркою на Поділ.
Юна дівчина, водій фунікулеру? Дивно!
Фунікулер допомагав Севі долати круті схили Володимирської гірки з самого дитинства. Це було одне з перших місць, куди привів його батько, відкриваючи особливі місця Києва. Перший раз був особливий. Сева уважно спостерігав за літньою жіночкою-водієм. Доведені до автоматизму рухи зачаровували простотою – просигналити, повернути ручку закриття дверей, пробуркотіти в рацію "рушаю" та натиснути кнопку.
Скільки б після того Сева не їздив, у рацію шепотіли одні й ті самі літні пані-водії, схожі на касирів театральних кас. Різні, але одні й ті самі. І тут на тобі – дівчина.
Ти став дорослим! Ти побачив зародження нового циклу. Закінчилась ера Кличка, молодиця прийшла керувати фунікулером, – прошепотів сам до себе хлопець та посміхнувся.

3
Терапевтичні зустрічі Катя призначала у невеличкому кабінеті на Сагайдачного.
– І що, всі ті незакриті гештальти не дають мені рухатись далі? Від того всі ті спогади та бажання бухерити зі швидкістю спринтера та завзяттям стаєра? Від того реальність скидається на якесь непорозуміння, і непрожите знов і знов куйовдить та викривляє сприйняття сьогодення?
– Ну, так красиво я б не змогла, але по суті, Сева, ви праві.
– І що робити?
– Працювати.
– То давайте, я згоден! Як там? Дванадцять, чи скільки їх там? Десять сходинок… Прийняття проблеми, що далі? Може мені взагалі до якогось центру лягти? Чи до монастиря?
Катя поправила окуляри та мовчки подивилась на Севу.
Сева замовк і також подивився на дівчину. Блакитні очі! Як мало останнім часом у світ випускають дівчат з блакитними очима. Просто дефіцит якийсь. Ні, трапляються звичайно. Але починають говорити - і там вже не до очей. А так щоб і блакитні очі і розум…
Катя посміхнулась, ніби читаючи Севу:
– Ви любите фунікулер?
– Люблю. Дуже. Щоправда коли в Києві свят ніяких немає, щоб без черг. Фунікулер для мене – символ Києва. Того Києва, якого вже нема і ніколи не буде. Мого Києва.
– Я вас розумію Сева. Для мене, наприклад, один із символів Києва – пиріжки з "Ярославни". Знаєте?

– Питаєте!
– Поки вони є, мій Київ існує.
– Пиріжки. Коли я був студентом, ходив на привокзальну площу, щоб купити такі, знаєте, довгі, схожі на огірки. Я купував з гречкою та потрухами, та з повидлом. Ото була смакотелла! А "Ярославна" – так. Хоча, май фейворіт – ті пиріжки з привокзальної.
– Цікаво. Спробувати би… Ну добре, в нас мало часу, тому до справи. Про все, що я вам зараз розповім – нікому. Хоча, вам все одно ніхто не повірить. Київське товариство гештальт психологів наразі проводить один експеримент. О четвертій двадцять ранку фунікулер підіймає людей у минуле. Там ви можете або попередити помилки, які не відпускають і заважають жити, або завершити незавершену розмову, або… та будь-що. Три моменти, які звільняють вас від якорів минулого та стовпа у двісті чотирнадцять кілограмів, – Катя глянула на Севу, який ледь не підстрибнув та посміхнулась. – З одної сторони – це неймовірно цікавий експеримент, з іншої – він ще зовсім не вивчений. Завтра фунікулер відходить в перший рейс. Тривалість знаходження у минулому – сорок п'ять хвилин. В мене все.
Дрижаків від емоційного збудження хапали обоє. Це вам не абсурдний кінотеатр 8 або 12D. Це пересування у просторі та часі. Або вона схиблена.
– А що потрібно?
– Нічого. Згода та підпис на стандартному папері, що ви не будете мати жодних претензій. Хоча, вам все одно ніхто не повірить.

4
Таксі зупинилось на Поштовій, рівнісінько напроти входу до фунікулеру. Сева розрахувався та вийшов з машини.
Чотири п'ятнадцять.
– Нормальний хід вони придумали, еге ж? – спитав телеведучий одного з каналів. – Люди б мільйони віддали за таке, а ми простий підпис, що не матимемо претензій. Ух, я на одній вечірці дещо не завершив! Зараз як гульну. Дзуськи вони мене назад затягнуть. Дістала вся ця маячня. Що завис? Пішли! Тре ще жетончики купити.
Телеведучий спритно пострибав до входу.
Сева потер очі, щоб остаточно прокинутись, - і почимчикував собі.
– Рушаю, – мовила у рацію літня пані-водій.

Вагон підіймався неквапом. Сева роззирнувся салоном. Пасажири віком від двадцяти до шістдесяти. Чоловіки, жінки, веселі, сумні, зацікавленні, байдужі, енергійні, змарнілі, заможні, звичайні – стандартний набір будь-якої поїздки громадським транспортом.
Повз проїхав порожній вагон з такою ж літньою жінкою-водієм. Порожній – воно й не дивно, адже вони перші.
– Сорок п'ять хвилин. Пам'ятайте! Назад за розкладом – о п'ятій нуль п'ять! – заголосив динамік під стелею верхнього виходу.

Сева побіг сходами.

5
Пахло ранковою свіжістю та цвітінням, як колись. Хлопець вдихнув повні груди і почав.
Батько метався по кухні і кидав презирливі погляди на дванадцятирічного Севу:
– Ти дебіл, чуєш дебіл! Чому ти пропустив тренування? Динамівці так не роблять. Ти маєш стати футболістом! Зрозумів? Маєш!
Хлопець кивнув - і сльози вийшли за береги повік.
Сева пам'ятав, як тоді змовчав і занедбав свій хист до малювання. Тому зараз хлопець підняв голову і подивився крізь сльози на батька.
– Я більше не піду на футбол. Я не можу більше терпіти криків тренера та знущання хлопців. Я більше не можу. Я хочу малювати.
Батько зупинився і з ненавистю зиркнув на хлопця. Замахнувся. Сева відсахнувся та закрив обличчя. Батько вгатив по столу і вибіг з кухні, штовхнувши об стіну маму. Налякані мамині очі перенесли Севу до кімнати.

Йому шістнадцять. На стіні плакат Цоя, у магнітофоні Цой. Перед наступною піснею Сева робить гучніше, щоб не чути криків. Мати з батьком знову сваряться.
– Ти зіпсувала моє життя! Я більше так не можу. Я стрибну з пішохідного моста у Дніпро! – кричить батько.
Грюкають двері. Тривожний страх спускається тілом і приємним лоскотом паралізує ноги.
А якщо цього разу дійсно стрибне?!
Сева робить надзусилля та схоплюється з ліжка. Біжить коридором.
– Тату, тату, стій! Я благаю тебе, не роби цього!
Хлопець вибігає з квартири та мчить сходами. Вибігає на вулицю і бачить, як через дорогу батько сідає на автобус до метро
– Тату! – кричить Сева і чує писк гальм. Як же боляче.
Грюкають двері.

Скільки можна тероризувати? – думає Сева. – Хочеш стрибати – стрибай!
Тривожний страх відступає та полишає розслаблене тіло.
Сева дивиться на годинник. Без п'ятнадцяти п'ять.
Вона. Поряд більше нікого. Коли зустрічав її на сходах універу, як же хотілося опинитися наодинці і розповісти про свої почуття. А тепер хлопець хапає дрижаків та ховає очі у допотопній телефон.
Вона дивиться на годинник, встає та посміхається.
– Я більше не можу чекати. Так що ви наступний, – йде.
Сева сидить наче йолоп усміхнений, проводжає її поглядом і…
– Чекайте, я хотів вам дещо сказати!

* * *

Без п'яти п'ять. На привокзальній площі Сева знаходить жіночку, яка продає пиріжки.
– Будь ласка, два з гречкою та два з повидлом.
Продавчиня не квапиться. Жінка, примружившись, вивчає хлопця.
– Ти певен?
– Так! Два з гречкою та два з повидлом. А щось не так?
– Ти певен, що, закінчивши зі справами, хочеш із собою щось прихопити?
– Я просто хочу пиріжків. Мені два з гречкою та два з повидлом. До чого ці питання? Просто дайте мені пиріжки - і я піду. Мені час!
– Ну дивись.
Продавчиня чіпляє двозубою виделкою пиріжки і загортає їх у шматок грубого сіруватого паперу.

5:05
– Рушаємо, – говорить жіночка-водій.
Судячи з кількості людей, у вагоні не всі. Сева не бачить того веселого телеведучого, що збирався відриватися на якійсь вечірці. Але всі хто повернувся – посміхаються. Хтось спілкується, хто з посмішкою на обличчі дивиться у вікно. Фунікулер повертається.

6
Таксі чекають на всіх, хто повернувся. Сева вмощується на заднє сидіння та, посміхаючись, роздивляється вулицю. Скоріше би сьома вечора, скоріше би побачитись з Катею і зазирнути до блакиті її очей.
Від метро підтюпцем по Сагайдачного.
Дивно, раніше Катя приходила завжди раніше за нього. Ну нічого, всяке буває. Сева сідає обличчям до дверей, дістає смартфон та заходить до інтернету – найдієвіший спосіб згаяти час.
"Безвісти пропав відомий телеведучий" – читає перше, що потрапляє на очі.. Проходить за посиланням та бачить фото веселого чоловіка, що збирався відірватися на вечірці.
Двері кабінету відкриваються і до них заходить літня жінка, схожа на касира театральної каси.
– Я перепрошую, але я чекаю на свого терапевта. В нас зустріч, – говорить Сева.
– Все вірно, Сева. Розповідайте, як все пройшло? – посміхається жінка і дивиться на хлопця блакитними очима.

– А де Катя?
– Перед вами, Сева. Перед вами. О, пиріжки. Можна скуштувати? Обожнюю такі. На жаль, їх більше не купити в Києві. Дякую, що прихопили. Хоча, проміняти відносини на пиріжки – ну таке. Виявляється, нічого не можна брати з собою. Так і запишемо.
Жінка відкриває блокнот. Поправляє окуляри і записує:
– Правило номер один: категорично забороняється брати щось із подорожі. Подорожуючий порушує це правило на свій страх та ризик.
– Але я ж не знав!
– Так і ми не знали. Зате тепер ви вільні.
Сева знизує плечима, бере етюдник, торбинку з новими фарбами та залишає кабінет.

Твір ще одного фіналіста можна прочитати за посиланням.

×